**Осінь пробачення**
— Наталію Степанівно, навіщо вам це?! Нехай Ковальов її оперує! — голос медсестри Олени тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у лікарні.
— Олено, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І негайно зв’яжись з Юрою — він мені потрібен, — кинула Наталія, не збавляючи кроку.
У приймальні лежала жінка — років тридцяти, у чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на пішохідному переході. Водій — п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Негайно! — командувала Наталія, і ноші миттєво підхопили два медбрати.
— Наталю! Наталечку! — гримнуло ззаду. Вона впізнала голос одразу. Андрій. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вчепився їй у плечі. — Марію збили?
— Андрію, ми робимо все можливе. А тепер — пробач, мені потрібно працювати.
— Ти?! Ти її оперуватимеш? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше жахи, ніж злості. Наталія жестом покликала медсестру і наказала вколоти йому заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови миттєво затихли. Вона відчула погляди. Відчула осуд. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я її оперуватиму. Бо я — хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — скажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Все зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки опускалися нижче критичної межі. Але Наталія боролася, як могла. І витягла. Марія залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде як новенька», — написала вона Андрію, який сидів під дверима.
— Наталочко… Пробач. Я — ідіот. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Андрію… Годі. Усе минуло. Іди додому. До неї поки все одно не можна. Напишу, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла в ординаторській на старенький диван із булочкою і вперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як у кімнату увійшла Олена.
— Ви — героїня! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадину? Вона ж розбила вам життя…
— Олено, я — лікар. Пацієнтку доставили із кровотечею. А те, що ти кажеш… Ми з Андрієм самі все зруйнували. Не впевнена, що взагалі справді його кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Олена і міцно обняла Наталію.
За кілька днів Марію виписували. Андрій прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наташко. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж взяла.
— Наталію… Пробачте мені. Дякую, що врятували мене… — Марія ледве дивилася в очі жінці, яку зрадила.
— Усе минуло, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — пусто й тихо. Наталія пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Напевно.
— Перепрошую… — Наталія не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— В точку, — усміхнувся він. — А ви, певно, лікар?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, вражена.
— Більш того — хірург. І звати вас… Наталія?
— Стій, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейдж на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Олексій.
— Ну тоді з вас не лише кава, а й круасан! — відповіла вона сміхом.
Вперше за багато років Наталія сміялася по-справжньому. Наче серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній самій.
