Ой, слухай, я тобі розповім одну історію…
— Рідненька моя, бідолашна дитино… — шепотіла крізь сльози Оксана, пригортаючи до грудей свою новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку долю тобі приготувало життя…
Маля жадібно тягнулася до маминого молока, іноді морщилася — сльози капали їй на щічки, але голод був сильніший. Оксана навіть не помічала цього — її душу розривали спогади, тривоги та ця проклята родинна печать самотності.
У палату зайшла медсестра у білому халаті й суворо глянула на молоду маму.
— Знову сльози розводите? Ще й дитину в них втопите. Що сталося? Дівчинка здорова, у тебе молока повно, а ти сидиш, ніби на проводах. Годі плакати — радій.
Оксана зворушилася, наче тільки зараз прокинулася. Посміхнулася невиразно — чи дитині, чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я рада, чесно… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашому роду. Усі ми народжували без чоловіків, усі — самі. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний коло перерветься… А знову дівчинка…
— Бачиш сама, гарна ти мати, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не вішай на свою крихітку родинні прокльони. Як корабель назвеш — так і попливе. Ти вже придумала їй ім’я?
Оксана опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Мар’яна. У нас усі — Мар’янки, Марічки, Марусі… А я недавно прочитала, що це ім’я ще може означати «відкинута». Не хочу. Назову її Соловійкою. Нехай буде Солоха. Нехай хоч у неї життя буде іншим…
— Ну от і добре, — кивнула медсестра. — Любов — вона й в імені, і в серці.
Солоха росла справжньою козачкою. Як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — найкраща, у класі — лідер. Тільки зовнішність її далека від бабусиних уявлень про «дівчину на заміжжя» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й манери хлопця. Дружила переважно з хлопцями, ходила у джинсах та кросівках.
— Солохо, ну ж ти не хлопець! — журилася бабуся Параска. — Он у шафі в тебе сукні — як на виставці. А ти все у футболках та штанах. Де жіночність? Де коса до пояса?
— Та годі мені докучати! — махала рукою Солоха. — Головне, кого я оберу, а не хто обере мене.
— Тільки не спалися, внученько, від своєї впевненості, — шепотіла Оксана, — життя ж не завжди слухається наших бажань.
І ось у випускному класі Солоха закохалася. В кого б ви думали? У тихого, сором’язливого ботаніка Вітю з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом казав: «я тут випадково». Солоха підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Солоха, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Вітьку. — Пора й честь знати — треба одружуватися.
Вітя був щасливий. Він звик, що Солоха вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і Оксанина родина — адже якщо хто і міг розірвати родинну самотність, то це Солоха.
На п’ятому курсі народився син. Солоха пішла у декрет, а Віті запропонували залишитися в університеті викладачем. Все йшло ідеально… поки Солоха не відчула зміни.
Чоловік став затримуватися, похмурнішав, віддалився. А одного разу й взагалі перестав розмовляти — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Солоха все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Вітька роман із Яриною Павленко, блідою студенткою, яку в універі кликали «планктоном у окулярах». Солоха не роздумувала. Зустріла Ярину біля гуртожитку, влупила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваним волоссям, надовго зникла з горизонту.
Розмова з Вітею була короткою — один фінгал, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як тоді ти мені, — белькотав він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь «допомагатимеш», — проговорила Солоха, — я тобі дещо відріжу. І не пожалію.
З того часу Вітя ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: із Солохою жартувати погано. Її бідна донечка, якій у пологовому пророкували повтор сумної жіночої долі, зуміла не лише розірвати ланцюг самотності, а й збудувати сім’ю, де сама стала центром — опорою, захистом і… Любов’ю.
