— Рідненька моя, бідолашна дитино… — шепотіла крізь сльози Ганна, пригортаючи до грудей свою новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку жіночу долю тобі підготувало життя…
Маленька жадібно тягнулася до маминої груди, інколи кривляючись — сльози капали їй на щічки, але голод був сильнішим. Ганна навіть не помічала цього — її душу розривали спогади, тривоги та прокляте родинне прокляття самотності.
До палати увійшла медсестра в білому халаті й суворо глянула на молоденьку маму.
— Знов сльози розводите? Ще й дитину в них втопите. Що сталося? Дівчинка здорова, молока в тебе повно, а ти сидиш, ніби на похоронах. Годі ревіти — радій!
Ганна здригнулася, ніби тільки зараз прокинулася. Посміхнулася невиразно — чи дитині, чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я радію, справді… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашій родині. Усі ми народжували без чоловіків, усі — самотні. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоч на ньому цей порочний колір перерветься… А знову дівчинка…
— Бачиш сама, добра ти мати, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не вішай своїй крихітці родинне прокляття. Як назвеш, так і житиме. Вже придумала їй ім’я?
Ганна опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Оксана. У нас усі — Оксанки, Маруськи, Катрусі… А я нещодавно прочитала, що це ім’я може означати ще й «відкинута». Не хочу. Назову її Соломією. Хай буде Соломійка. Хай хоч у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Любов — вона й в імені, і в серці.
Соломійка роспророю богатиркою. Як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — найкраща, у класі — лідерка. Правда, зовнішність її була далека від бабусиних уявлень про «дівчину на відданні» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й повади хлопця. Дружила переважно з хлопцями, ходила в джинсах та кедах.
— Соломіє, ну ж ти не хлопець! — нарікала бабуся Параска. — Он у шафі сукні — ціла витримка. А ти все — майки та джинси. Де жіночність? Де коса до пояса?
— Та відчепіться! — махала рукою Соломія. — Головне, кого я оберу, а не хто мене вибере.
— Та не спались, внученько, від своєї впевненості, — шепотіла Ганна, — життя ж не завжди підлаштовується під наші бажання.
І ось, у випускному класі, Соломія закохалася. В кого б ви думали? В тихого, сором’язливого ботаника Толика з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом говорив: «я тут випадково». Соломія підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Соломія, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Толику. — Пора й честь знати — одружуймося.
Толик був щасливий. Він звик, що Соломія вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і родина Ганни — якщо хто й міг розірвати родинну самотність, то це була Соломійка.
На п’ятому курсі народився син. Соломія пішла у декрет, а Толику запропонували залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… доки Соломія не відчула змін.
Чоловік став затримуватися, хмуритися, віддалятися. А одного разу взагалі перестав говорити — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Соломія все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — шепнула: у Толика роман із Іринкою Парасюк, блідою студенткою, яку в універі кликали «планктоном у окулярах». Соломія не роздумувала. Зустріла Іринку біля гуртожитку, вдарила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваним волоссям, надовго зникла.
З Толиком розмова була короткою — один синяк, потім другий.
— Я… просто хотів допомогти… як ти мені колись, — лепетів він, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь допомагатимеш, — промовила Соломія, — я тобі дещо відріжу. І не пожалію.
З того дня Толик ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: із Соломією жартувати не варто. Її бідолашна донечка, якій у пологовому пророкували повторення сумної жіночої долі, змогла не лише розірвати ланцюг самотності, а й побудувати сім’ю, де сама стала центром — опорою, захистом і… Любов’ю.
