Я — Олеся, а не Тетяна
Олеся сяяла від щастя — вона здала всі іспити! Не лише на п’ятірки, але досить добре, щоб пишалися тато й мама. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, ніби з минулого. Дівчина тихенько прокралася до своєї кімнати, не хочучи заважати. Та почула:
— Я тобі, Тетяно, востаннє кажу… — різко промовила мати.
Стукіт у сінях — це батько прийшов на обід. Олеся визирнула в коридор і зустрілася поглядом із жінкою у білому, поношеному хустині. Обличчя здалося болюче знайомим. Десь вона вже її бачила… Давній тінь спогаду кольнув гостро й неприємно. Та сама жінка з нав’язливим, липким поглядом. Та, що назвала її колись «Тетяною».
— Здоровенька, Тетяно. Здоровенька, доню, — промовила незвана гостя.
— Іди, Тетяно, — стримано сказав батько.
— Іду, іду… До побачення, сестричко, — кинула жінка і пішла.
Олеся стояла, приголомшена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але ж вона назвала її сестрою.
— Дівчата так іноді кажуть… Мабуть.
Але тривожний мамин погляд і напружена тиша в домі казали про інше. Зрозуміло — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
Через кілька днів Олеся знову зустріла Тетяну.
— Ну, здоровенька, Тетяно, — сказала вона, підійшовши ближче.
— Я не Тетяна, я Олеся.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви в мами бували.
— У мами? Я тобі мама, Тетянко… Справжня…
Тетяна схопила її за руки. Говорила палко, непослідовно, благаюче. І Олеся — сама не розуміючи чому — пішла з нею.
— Ось, заходь, донечко, — жінка вела її у стару кімнатку. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Олесю накрила хвиля спогадів: брудна підлога, обгризані цигарки, хтось кричить, б’є у двері, а вона, зовсім малеча, шукає на підлозі щось їстівне. Хтось лізе їй у рот брудними пальцями… І вона кусає — до крові. Страх. Сльози. Холод. Тетяна… тоді її звали Тетяною.
Грубий голос у кімнаті вирвав із забуття:
— Танько, знову блукала? Гроші принесла?
Увірвався п’яний чоловік із затьмареним поглядом.
— Хто це у нас? Мені подарунок? — і простягнув руку до Олесі.
Вона різко відкрила сумку, вийняла гроші:
— Ось! Тільки більше не приходьте. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Тетяно…
— Мене звати Олеся!
Вона бігла додому, захлинаючись слізьми. У домі її трусило, піднялася температура. Мама знайшла її в сльозах.
— Мамо, я була у неї… Я згадала… сало… брудні пальці в рот… я вкусила…
— Донечко моя… — мати колихала її, як маленьку.
А потім розповіла. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Тетяна й Марія. Їх усиновили разом. Таня спочатку була лагідною, а потім… змінилася. Курила, крала, втекла, а потім повернулася — з животом. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Марія, ще тоді студентка, погодилася допомогти… і забрала дитинку до себе. Тетяна стала Олесею. А Тетяну позбавили прав, вона ще й грошей вимагала за відмову.
З того часу Олеся стала їхньою донькою — і за любов’ю, і за документами.
Тетяна іноді поверталася. Плакала. Благала пробачення.
— Тетянко, донечко…
— Я Олеся. Вибачте, тіточко Тетяно.
Мати все терпіла.
— Вона мені рідна. Може, я — її остання ниточка до нормального життя…
Одного разу прийшов Грицько, той самий із брудними пальцями.
— Тетяна в лікарні. Погано їй.
Вони поїхали.
— Пробач, доню, — промовила вже твереза, бліда Тетяна. — Дякую, що живеш. Дякую, що в мене була ти… хоч трохи.
— Усе буде добре. Живи. Ми тебе витягнемо.
Але вона не вижила.
Пізніше Олеся знову побачила Гриця. Він був тверезим.
— Я зав’язав. Завдяки їй… вибач, Тетяно…
— Я Олеся.
— Знаєш… Я не твій батько, але знаю, де він. Показати?
Він привів її до могили гарного чоловіка. Там Олесю знайшла літня жінка.
— Ти його донька?
— Гадаю, так…
— Я твоя бабуся…
З того часу в Олесі — дві могили. І два життя: одне, від якого вона втекла. І інше, у якому виросла.
Вона ходить до тих, хто дав їй життя. Ходить і розповідає про себе. Обіцяє жити гідно — і дотримує цю обіцянку.
