Не таким принцем він виявився…
Зустріч із Дмитром сталася, коли той щойно повернувся зі служби. Хлопець був ніби з кіно — високий, підтягнений, із загадковим поглядом зелених очей та густими кучерями. На його тлі Оленка здавалася звичайною, хоч і приємною дівчиною: світле волосся, струнка фігура, лагідна посмішка. Вона не вірила своєму щастю — адже з усієї компанії він обрав саме її.
— Що в тобі такого знайшов? — шепотіли подруги. — Такі паничі довго не затримуються. Побавиться — і до побачення.
Але Оленка лише усміхалася — вона вірила в їхні почуття. Разом ходили в кіно, на вечорниці, гуляли з друзями. Дмитро не розсипався в компліментах, але був поруч, і від його дотику у дівчини холоніло в грудях. Коли вона вперше привела його додому, мати — Ганна Михайлівна — насупилася. Пізніше, залишившись наодинці, промовила тихо:
— Гарний — не свій, доню. Такі рідко бувають вірними. Не спіши із весіллям, перевір його. Надто вже він… виставковий.
Оленка образилася. Вона довіряла Дмитру, не хотіла чути сумнівів. Але в душі засіло зерно тривоги.
Згодом Дмитро почав змінюватися. Спочатку — тренажерний зал, потім басейн, далі — нові компанії. Оленка, щоб бути поруч, теж записалася на тренування, але відчувала себе ніяково поруч із витонченими дівчатами. Дмитро охоче позирав на них, а вона все частіше йшла додому раніше, намагаючись сховати сльози.
— Та ти ж худоба, — різко сказав він одного разу, коли вона застудилася після басейну. — Краще сиди вдома з книжками.
Слова вкололи, і Оленка згадала матірні попередження. Вона вже відчувала — Дмитро охолов. Все частіше він зникав самотужки, не дзвонив, не запрошував, не пояснював. А потім — просто зник. Перестав відповідати на дзвінки.
— Не телефонує? — запитала мати.
— Ні… — прошепотіла Оленка, обернувшись до стіни.
— А ну-ка схоплюйся! До перукарні марш! — наказала Ганна Михайлівна. — Нова зачіска — перший крок до нового життя. Потім пошиємо сукню, ти в мене майстриня.
Купили тканину, Оленка креслила фасони, намагаючись відволіктися. Чутки про нових дівчат Дмитра долітали до неї, але вона трималася. А коли через кілька тижнів з’явилася на вечорницях — у новому вбранні, легка, сяюча — всі озиралися. Її помітили.
Один хлопець, Василь, лагідний і непоказний, почав залицятися до неї. Не красень, але його погляд був справжнім — теплим і щирим. За місяць він зробив пропозицію.
— Оце я розумію — чоловік! — сказала мати. — Покохав — одружується. А ти?
— Я згодна, — тихо відповіла Оленка.
— Кохаєш його?
— А як не кохати? Він добрий, працьовитий, вірний. Я йому потрібна — і тільки я.
Весілля було щирим, душевним. Оленка і Василь почали з нуля: перший стілець, перша миска. За рік народилася донечка, а ще через три — син. Родина, турбота, щастя.
Про Дмитра вона більше не згадувала. Хіба чула в розмовах, що той кинув дружину, пішов до коханки, знову гуляє. Оленка лише посміхалася:
— Та який він мій був? Так… юнацький епізод. Нехай буде щасливим, якщо зможе.
А вдома її чекали діти і чоловік. І мама — мудра, добра, найрідніша. Та, що колись вберегла її від справжнього лиха. Та, завдяки якій Оленка знайшла своє тихе, справжнє щастя.
Матінко… будь поруч ще довго. Без тебе — не так ясно.
