На околиці невеличкого прикарпатського містечка була стара вулиця, забута часом. Бруківка — у вибоїнах, автобуси — рідкісні, сусідів — можна по пальцях перерахувати. Але останні роки все змінилося: сюда потягнулися містяни, стомлені від кам’яних джунглів. Один за одним купувалися будинки — хто ремонтував, хто зносив до фундаменту, щоб звести просторий котедж.
Іван та Оксана теж вирішили переїхати. Старий домик у глибині вулиці коштував недорого, а квартиру у місті залишили доньці. Будинок відремонтували, двір виклали плиткою, навіть клумбу розбили — як у мріях. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялину. Її посадили біля паркану — так, щоб було видно з вулиці.
Спершу деревце слабшало, наче не хотіло приживатися. Але Оксана з Іваном не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з ним, як з живою істотою. І одного дня ялинка пішла в ріст. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти та онуки зфотографувалися — і з того часу на кожне Різдво біля ялинки були й вогники, й радість, і сімейні світлини.
Через два роки вона стала справжньою красунью. Зелена, струнка, з м’якими голками. Влітку навколо зацвіла трава, і подружжя вже мріяло про лавочку, щоб сидіти у вечірній тіні. Та одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля сміттєвого бака — викинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто зміг зробити таке — влітку, не взимку, не свята?
Іван, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Степанівни. Та давно косилася з досадою. Будинок у неї батьківський, старий, але доглянутий. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди були для неї як ножем по серцю.
— Навіщо ж так, Маріє Степанівно, звіряче? — запитав Іван без злоби, але з болем.
— Добре влаштувалися! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір немов з журналу! Оця ваша ялинка мені око коле. Онуки кричать, бігають — відпочити не дають.
— Та ж свято було… Іграшки… Сім’я… — збентежено спробував він пояснити.
— А я що, влітку вікна маю зачиняти, коли ваші під вікнами носяться?
Він мовчки розвернувся. Дома розповів усе дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й сказала:
— Заздрість. Більш нема чим пояснити.
— Заздрість — отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Просто любимо жити красиво. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля хвіртки, а другу Іван узяв і пішов… знову до Марії Степанівни. Хотів примиритися, щоб її серце хоч трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша подачка! — зашипіла вона. — Сійте собі, у мене все своє.
Іван уже повертався, коли з-за паркану виглянула старша сусідка — тітка Галя, років вісімдесят, через будинок жила.
— Ялинку даруєш? Візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Галино Миколаївно? Ви ж одні…
— Та нехай росте. Може, після мене комусь доброму будинок дістанеться, а у нього біля воріт ялинка буде — господарку згадають.
У Івана перехопило горло. Вони з Оксаною посадили ялинку для тітки Галі самі, пояснили, як доглядати, пообіцяли допомагати. Потім вдома Оксана спекла пиріжків — хотіла ще раз спробувати налагодити відносини з Марією Степанівною, понести частування.
Але Іван зупинив:
— Не треба. Скаже, що отруєні. Краще я повідомлю, що ми камеру встановили. Тепер кожен сантиметр ділянки під наглядом.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Іван підійшов до сусідки й без погроз, але твердо сказав:
— Камери тепер стоять. Якщо ще хоч щось — в поліцію. Це вже вандалізм, є стаття.
Вона нічого не відповіла. Тільки очі металися.
Відтоді ні відра сміття біля паркану, ні злісних пліток. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара — лишилася у пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тієї заздрості, що робить людей справді потворними.
*Заздріть тим, хто живе з добрим серцем, а не тим, у кого більше грошей. Бо справжнє багатство — це те, що не вкрадуть і не знищать.*
