Двері зради
Після тримісячного заробітку в полі, втомлений, але з почуттям виконаного обов’язку, Артем Шевченко повертався додому, у рідний Чернігів. День був похмурий, але в душі у Артема сяяло сонце: у руках він тримав зарплату, уявлюючи, як зрадіє його дружина — горда й запальна Соломія. Нещодавно вони купили двокімнатну квартиру в панельній хрущовці на околиці міста. Він сам, власними руками, вирівнював стіни, натягував стелі, клав плитку та підключав техніку. Залишилося лише одне — обставити житло, як хотіла вона:
— Артемку, я не потерплю дешевизни. Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Даринки та Тараса! Все — тільки найкраще!
Він кивав, погоджувався, їхав на роботу, пітів до останнього, аби Соломія пишалася ним. Нудьгував у засніженому полі, де не було ні тепла, ні рідного обличчя, ні запаху кави зранку. Лише голос по телефону — частіше за все сварливий та вимогливий.
На вокзалі він затримався біля квіткового кіоску. Перебирав троянди, вибираючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин вже стояв перед під’їздом, серце билося. Піднявся на четвертий поверх налегкі — радість розривала груди. Хотів вставити ключ, але передумав. Посміхнувся, подзвонив.
Тиша. Він уже простягнув руку до ключів, як раптом двері розчинилися. На порозі — незнайомець у його домашньому халаті. Високий, кремезний, з оголеним торсом і нахабним поглядом.
— Ти хто взагалі? Не туди зайшов, дядьку? — буркнув хлопець.
Світ захитався. Артем завмер. Рука з букетом опустилася.
— Виходить, не тільки дверима помилився…
Двері з грюком закрилися. Він стояв, наче прикутий. Серце билося у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв ночами, плитка, яку витирав до блиску, кухня, за яку взяв кредит… і ось — чужий у його власній оселі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Артем викликав таксі і поїхав до кращого друга — до Івана. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедця, огірки. Іван був у захваті — давно не бачилися.
— Оце сюрприз! Ну давай — за зустріч!
Після другої чарки Артем не витримав і розповів усе. Іван, запальний наполовину гуцул, схопився з місця:
— Що?! У твоїй квартирі?! Та я б йому… я б йому… — він ударив кулаком по столу.
Артем схопив його за плече:
— Вань, не гарячись. Але… помстимося?
— Помстимося. Обов’язково!
Під хмелем вони викликали таксі і поїхали до Артема. Плани мести були розпливчасті. У головах у обох шуміло.
Піднялися. У спальні горів світло. Артем ревнув:
— Зараз я вам покажу…
Іван почав бити у двері:
— Відчиняй, падлюка! Ти кому дружину відбив? ВихАртем побачив у вікні перелякане обличчя Соломії, і раптом усі його злість та образа здались дрібними та ненужними.





