Шлях до серця крізь бурі

Шлях до серця крізь бурі

Життя Оксани розвалилося, ніби картковий будиночок. Після розлучення з чоловіком вона, зібравши уламки минулого, повернулася до рідного села на околиці Чернігівщини. Її опорою була бабуся Марія Іванівна, яка дуже любила Оксану та її сина Петрика.

— Петрик — копія свого батька, Валерка, — з гіркою усмішкою говорила Оксана, дивлячись на сина. — Лише він і лишився від того шлюбу, як світлий промінь у темній ночі.

— Я ж попереджала — не зв’язуйся з цим гулякою, — бурчала бабуся, хитаючи головою. — Одразу було видно: вітрогон, та ще й до пляшки тягнеться. Якщо з молодості п’є, далі лише гірше. А ти все твердила: «Кохання, кохання!» — наче розум загубила.

— Що тепер про це, ба? — важко зітхнула Оксана. — Будемо все життя згадувати? Зате Петрик у нас є, і це головне.

— Не журся, моя хороша, — бабуся обняла онуку, пригорнувши до себе. — Більше не скажу ні слова. Подивись на себе: красуня, якої ще пошукати! Де йому таке знайти, твоєму Валерку? Дурень він, і все тут.

— У школі за мною півкласу бігало, — Оксана мимоволі поправила волосся, — але зараз мені не до романів. Нікому не вірю. Всі спочатку ласкаві, а потім… — вона махнула рукою.

— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила Марія Іванівна. — Ось, наприклад, Андрій. Пам’ятаєш, як він за тобою сходив з розуму? Хлопець золотий: працьовитий, без поганих звичок. І досі не одружений. Останній із вашого класу, хто ще вільний, — бабуся хитренько примружила очі.

— Ох, ба, не починай, — відмахнулася Оксана. — Не хочу ні про кого думати. Треба Петрика до школи готувати, будинок у порядок приводити. Батьки, як поїхали в місто за мною, так там і лишилися на заводі. Тепер я тут господиня. І тобі допомагати час…

— Допомагати — діло добре, — кивнула бабуся, — але я не поспішаю. Влаштовуйся спершу сама. А я що? Жива, бігаю, сімдесят років — не вирок. На тебе й Петрика дивитися — щастя. А батьки твої не покинуть, допоможуть. Може, на пенсію сюди повернуться. Ось і житимемо всі разом: ви у великому домі, а я в своїй хатині поруч.

— Ох, ба, ти в нас квочка, — Оксана міцно обняла Марію Іванівну й поцілувала в щоку.

— А про Андрія все ж подумай, — бабуся легенько ляснула онуку, як у дитинстві. — Такі, як він, на дорозі не валяються.

Оксана освоювалася в селі вже три місяці. Андрій, місцевий тракторист, не спускав з неї очей. Він, як і Марія Іванівна, вважав шлюб Оксани помилкою, від якої вона ще не оговталася. Коли й як вони з бабусею домовилися — знав тільки Бог, але вони постійно зустрічалися біля магазину чи пошти. Бабуся пошепки ділилася новинами про Оксану й Петрика, жалкувала, що онука досі сама.

Андрій червонів, зітхав, але боявся знову почути «ні». Марія Іванівна, бачачи його вагання, підбадьорювала:

— Вона змінилася, Андрію. Багато чого зрозуміла. Краса — не головне, водою з обличчя не нап’єшся. А ти для життя — те, що треба: надійний, господарський, турботливий…

— І не красавець, — усміхнувся Андрій, але одразу посерйознішав. — Я досі її люблю, Маріє Іванівно. Усі ці роки лише про неї й думав.

Бабуся зніяковіла й пообіцяла допомогти.

— Тільки не поспішай, голубчику. Не тисни на неї. Вона ще від розлучення не оговталася. Даси їй час, — наставляла вона.

— А якщо хтось інший її забере? — занепокоївся Андрій. — Я вже раз її впустив. Більше не хочу. Зроблю все, аби вона була моєю.

— Тоді слухай мене, — хитрАндрій послухався поради бабусі й почав допомагати Оксані тактовно, без зайвого нав’язування, а вона, відчуваючи його щирість, поступово відкривала своє серце.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Шлях до серця крізь бурі
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.