**Шрами та дружба: історія непереможної душі**
Ми з Сонькою сидимо на її балконі на 15-му поверсі новобудови в передмісті Харкова. Вона з батьком та бабусею переїхали сюди чотири роки тому. Її тато — адвокат у будівельній компанії, яка зводила цей будинок. Квартиру обрали з просторим балконом спеціально для Сонька, щоб вона могла жити своєю пристрастю. Батько міг собі це дозволити. Балкон утеплений: тепла підлога, батареї, стіни облицьовані рельєфною плиткою, приємною на дотик. Сонька живе кімнатними рослинами та акваріумними рибками. У квартирі п’ять акваріумів — по одному у кожній кімнаті й тут, на балконі.
Цей акваріум — ківутий, з м’якою підсвіткою та складною системою фільтрації, про яку я нічого не знаю, а Сонька може говорити годинами. Всередині — керамічний замок з арками та башточками. Риби випливають з його вікон, ніби вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві рибки, назви яких я постійно забуваю, і одна незвичайна — сомик, якого Сонька називає бронзовим птериком. Він — санітар акваріума, прибиральник.
Сонька знає про своїх рибок усе. Вона активна на форумах акваріумістів, пише статті для тематичних сайтів, її там поважають. З такою ж пристрастю вона захоплюється рослинами. Після переїзду її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі виється плющ, висять кашпо з фіалками, стоять горщики з мініатюрними ялиночками та бонсай.
Ми сидимо в цьому зеленому оазі, дивимося через величезне вікно на річку Лопань, дахи будинків і парк у далині. Праворуч внизу гудить траса, що веде до Чугуєва та Змієва. Сонька розповідає про поїздку з батьком за ягодами. Вони забралися в таку глушину, куди просунувся лише їхній позашляховик. Набрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
— Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а скоро підуть дощі, і нікуди не виберемось. Оленько, давай ще раз спробуємо зробити фото? — Сонька дивиться на мене з благальним поглядом.
Я зітхаю. Ми йдемо до її кімнати — такою ж зеленою та затишною, як балкон. Сонька сідає перед саморобним білим тлом. Я роблю кілька знімків, потім намагаємося їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні фото для документів, але завдання здається непідйомним.
Фото не виходять. Або я поганий фотограф, або справа в іншому.
— Сонь, годі комплексувати. Внизу фотостудія, зараз збігаю, домовлюсь.
Вона неохоче погоджується. Забирається у крісло на балконі, кутається в плед і відвертається до вікна.
Я беру ключі від квартири й біжу вниз. Фотограф — молодий хлопець, нудьгує за стійкою. Пояснюю, що потрібні фото на документи, але зніматимемося вдома, на 15-му поверсі.
— Це коштуватиме…
— Нам байдуже скільки. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Піднімаємося. Він зупиняється перед акваріумом на балконі, захоплено розглядаючи рибок. Я мнуся.
— Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини сильно пошкоджене обличчя, тому вона не прийшла до студії. Будь ласка.
— Та без проблем. Клієнт платить, решта мене не стосується.
Я кличу Соньку. Вона виходить, закутана в плед, ніби у коконі, мовчки сідає перед тлом. Фотограф налаштовує камеру, цікаво поглядаючи на неї.
— Готово. Знімайте плед.
Вона повільно зсуває тканину, випрямляється. Обличчя фотографа блідне, у очах промайнув шок.
— Йой… — виривається в нього.
— Знімайте, — глухо каже Сонька.
Він швидко клацає затвором, і я проводжаю його до дверей.
— Сестра?
— Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
— Вірю. Але наступного разу попереджай заздалегідь.
— Я попереджала…
— Ну, це ж інше, коли побачив… Скільки їй років?
— Двадцять два.
— Жах… Бідна.
Протягую гроші. Він відмахВін хитнув головою й пішов, а я повернулася до Соньки, знаючи, що наша дружба сильніша за будь-які очікування.
