Тепло чужої душі: історія у сільській хаті
Микола поставив важкі відро з водою на лавку у сінях у баби Одарки і вже збирався йти, але старушка міцно вчепилася йому в рукав, мовчки показуючи на хату. Він слухняно зайшов слідом і сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Одарка, не промовивши й слова, дістала з печі чавун, глянула на старі годинники на стіні, наче натякаючи, що час обіду, і налила у глибоку миску наваристих борщу з квашеною капустою. Додала шматок сала, цибулю та шматок житнього хліба з хрусткою скоринкою. Подумавши, поставила на стіл пляшку горилки. Її згорблена спина, обмотана вовняною хустиною, здавалася крихкою, але у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Микола, знизивши голос, заговорив:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — прошу вибачити. Поклявся я, бабо Одарко, більше жодної краплі в рот не брати. Ікону цілував, батюшці обіцяв. Після того разу, як напився та Галю приревнував, у клубі такий галас устроїв — сам не розумію, як не потрапив за ґрати. За зламані стільці довелося виплатити чималу суму. Мати сказала, у тебе спину болить, от я й приніс води. Зараз поїм, дров наношу, а там, може, ще яку роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора присідаю, одразу мені справу видумує, наче з пальця висмоктує.
Микола всміхнувся до своєї шутки, але тут же подавився борщем. Одарка, не знітившись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, наче цвяхи в дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив жерти борщ із салом та цибулею, а потім, хитренько примруживши очі, спитав:
— Бабусю, а як ти спиш-то? Спина випрямляється чи дугою лежиш?
Одарка подивилася на нього своїми чистими, блакитними очима, в яких мерехтіла усмішка, й махнула рукою, немов відмахуючись від питання.
— А я от дивлюся, ти в молодості красуненею була! — продовжив Микола, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коси густі, брови — як дві райдуги над чолом, а очі — наче зорі вночі. Моя Галя теж красуня ненаглядная! Давай я тобі її якості перелічу, а ти пальці загинай. Тільки, боюся, пальців не вистачить: гарна, статна, скромна, добра, працьовита, охайна, економна, співає, як соловей, танцює — залюбки, не жадібна, заміжня не була, не п’є, не палить, по чужих подвір’ях не блукає. Ну як, бабусю, пальці скінчилися?
Микола помітив, як очі Одарки засяяли сміхом. Її груди затремтіли, але голосу не було — лише тепло в очах.
— Які ж у тебе очі, бабусю, чисті, живі, не по роках! — згадався він. — Галю-то знаєш?
Одарка розвела руками й знизала плечима, наче кажучи: «Хто вас розбере, хороші ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжив Микола. — Ви батьків слухалися, боялися перечити. А ми? Трохи щось не по-нашому — рот до вух і вперед, у саму пекельну спеку. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мати взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Але хочу весілля справити, дітей купу народити. Галя у мене — ой, яка! Я ж ветлікар, науково скажу: вона здорова, народить стільки, скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Микола щільно поїв, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Одарки в хаті було чисто, як у музеї. Особливо впадала в очі величезна ліжко з пуховою периною, горами подушок та мереживною покривкою. Микола зі зітханням простягнув:
— Ось би мені таке ліжко на першу шлюбну ніч! Хоча, може, й не треба — на такій перині зваришся, ніби яйце, і про всі справи забудеш.
Він засміявся й додав:
— Галя скоро навчання закінчить, повернеться у село, і загуляємо весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як чудово: я худобу лікую, вона — людей. Хоч мама іноді батька худобою називає. Та що там, ми всі часом не кращі. Чула, як Валерко мотоцикл у Тараса вкрав і в ставку втопив? Ну не скотина? А Петро на сіннику палив, ледь хату не спалив. Теж молодець!
Та найпідліший — це Степан. Зустрічався з Оленою, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Олена мало з розуму не з’їхала, думали, руки на себе накладе. А вчора йде, усміхається, живіт вперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Ось думаю: як цей Степан повз її хату ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Галю ніколи не кину! Дивлюсь на неї — і хочеться так обійняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали єдиним цілим. Та вона дівчина сувора, до весілля — ні-ні. Це весілля, як межа, і тягти її через неї— Це весілля, як межа, і тягти її через неї я не буду, бо вона моя честь і моє серце.
