Однієї суботи Оксана Шевченко вирішила нарешті поїхати до батьківського дому. Минуло лише три місяці, як пішла з життя її матір, і весь цей час жінка не наважувалась розбирати речі. Будинок стояв пусткою, без нагляду. Сусіди — переважно літні люди: хто виїхав до дітей, хто здав житло орендарям. Поруч колись жили Коваленки, з їхніми дітьми Оксана гралася в дитинстві, але тепер і той дім займали якісь чужі люди — попросити придивити було нікого.
Чоловік із світанком пішов на рибалку, а дочка-підліток, занурена у навушники, лише махнула рукою на мамину спробу запросити її разом. Оксана вирішила: годі відтягувати. Поїду, оглянусь, може, почну розбирати, а потім заскочу до Соломії — подруга вже сто років кличе на каву. Викликала таксі, стояла біля під’їзду і згадувала вуличку свого дитинства — затишну, тиху, зі своїм запахом та світлом. З кожною хвилиною, коли машина наближалась до будинку, в грудях все сильніше стискало — так болісно їй було без батьків.
За кілька кварталів Оксана вийшла, вирішила пройтися пішки. І чим ближче підходила, тим сильніше її охоплювала тривога. Біля хвіртки завмерла на місці.
— Що за… — прошепотіла вона.
Віконце в будинку було відчинене, фіранки розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що зачиняла все наглухо. Замок — зламаний. Усередині хтось невідомий явно був. Або, що гірше, ще досі перебував там.
Подзвонила чоловікові — абонент не доступний. Озирнулась — на вулиці ані душі. Чудовий осінній вихідний, усі роз’їхались. Оксана подумала, чи не викликати дільничного, але раптом її пройняла жахлива здогадка.
— А якщо… це Олег?
Останнім часом він поводився дивно: то відсторонений, то раптом веселий, немов на контрасті. Може, «рибалка» — прикриття, а сам він тут, з коханкою? Ця думка обпекла її, наче гарячий залізом. Вона не хотіла вірити, але й відкинути підозру вже не могла.
Хвилин десять Оксана стояла, вдивляючись у вікна. Та раптом почула жіночий сміх — дзвінкий, щасливий, наче хтось насолоджувався життям… у її батьківському домі! Усе всередині неї стиснулось.
І ось — гримнули двері. З будинку вийшла струнка дівчина у короткому халатику з рушником у руках. Прямувала до прибудови з лазнею.
— Коханий, ну пішли зі мною! Самій нудно! — покликала вона всередину.
Оксана похолола. Молода, гарна… Звісно, він проміняв її на таку! Тепер усе стало зрозуміло.
Стиснувши зуби, вона рішуче підійшла до хвіртки, швидко оглянула подвір’я, знайшла палицю та підперла нею двері лазні, щоб «гостя» не заважала. Потім побачила на ґанку старий батьківський ремінь — товстий, із масивною пряжкою. «Саме те», — подумала.
Увірвавшись у дім, вона побачила накритий стіл, пляшку шампанського та увімкнений телевізор. А на дивані в вітальні… спав чоловік.
— Ах ти негіднику! У тебе ж дочка доросла, а ти! — скрикнула вона і замахнулась ременем.
— А-а-а! Ти що робиш?! Окс… та ж це я, Вітя!
Оксана зупинилась. Це був не Олег. Це був Вітя — племінник чоловіка.
— Ти що тут робиш? Як сюди потрапив?
— Та годі тобі! Двері — як папір! Мені ж жити ніде! Подумав, будинок пустує, от і… вирішив трохи пожити з дівчиною.
— З дівчиною?! — Оксана зблідла. — І тобі це нормально? Це не хостел!
— Та чого ти, Оксан, ну сиди собі, каву пий, а ми тут трохи поживемо.
— Ні! Зараз же збирайтесь! І новий замок поставиш. Сам! — спалахнула вона.
— Марічка… — протягнув Вітя. — Де ж вона?
— У лазні. Зачинена. Я її там замкнула, щоб не метушилась. Наступного разу знатиме, куди лізти!
Марічка невдовзі вирвалася і влетіла в будинок, почервоніла від злості.
— Це мій будинок, Вітя, скажи їй! Я вже перевела тобі гроші на меблі!
— Твій? — усміхнулась Оксана. — Будинок у власності моєї матері, а ти, люб— **Марічко**, наступного разу, перш ніж переказувати гроші на меблі, запитай хоча б документи.
Марічка зблідла, Вітя схопився за голову, а Оксана, схопивши ремінь, лише зідхнула: “Отаке життя…”.
