Жив собі Станіслав Андрійович, або просто Стас, як його звали друзі. Нещодавно він став керівником відділу у великій київській фірмі. Підвищення було заслуженим — працьовитий, тихий, старанний. Він не лип до керівних посад, але йшов упевнено. На роботі привітали скромно: Стас ледь всміхнувся, подякував і обіцяв робити все для колективу.
Найбільше раділа його мати, Ганна Михайлівна. Саме вона колись возила сина по лікарях, наймала репетиторів, купувала зимовий кожух і відкладала з пенсії на його університет. Вона ж наполягла, щоб він пригостив колег домашніми стравами — пирогами, салатами, закусками. Хоч Стас спочатку відмовлявся, та згодом погодився: не хотів засмучувати матір.
У день святкування він заїхав додому по їжу. Мати якраз пішла до лікаря, тому залишила все в холодильнику — готове та запаковане. В обідню перерву Стас вирішив не тягнути все сам і попросив новеньку співробітницю Олену поїхати з ним. Та охоче погодилася.
Олена, білява з карими очима, була з тих жінок, на яких усі обертаються. В офісі шепотіли: мовляв, до Стаса небайдужа, часто посміхається, проситься підвезти…
Увійшовши до хати, невеличкої, але затишної, Стас одразу почав викладати контейнери з холодильника. Олена сіла на табурет, оглядаючи кімнату:
— Як тут затишно… Справжній дім. А це хто?!
З кімнати вибігла чорна собачка й загарчала на незнайомку.
— Це Цівка, — пояснив Стас, беручи її на руки. — Не бійся, вона ласкава.
— Цівка? Дивне ім’я… — скривилася Олена. — Нехай не лізе до мене. Ще панчохи подерє.
Стас замовк. Її неприязнь чомусь вразила його. Але це було ще не все — з коридору вийшов огрядний кіт і терся об господаря.
— А це Граф, — ніжно сказав Стас, дістаючи з холодильника варену рибу. — Зараз, любий, ось тобі обід.
Олена відступила до дверей.
— У вас тут справжній звіринець. У такій хаті й кіт, і собака? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї матері нема алергії?
— А в тебе є? — тихо запитав Стас.
— В мене? Та ні… не знаю. У нас ніколи тварин не тримали. Не люблю їх. Вони брудні…
Стас мовчазно продовжував складати пакети. Усмішка зникла. Олена стояла осторонь, раз-у-раз відганяючи собаку, яка намагалася обнюхати її туфлі.
— Ввечері прийду й виведу їх, — нарешті сказав Стас. — Мама буде сваритись, що я їх перегодую, але як їх не пожаліти?
— Ще й час на них витрачати… Ну хтось же мусить, — з іронією пробурчала Олена, виходячи.
Дорогою назад вона балакала про нове меню в їдальні, про спідницю Надії Петрівни, про те, як бухгалтерка втретє вийшла заміж. Стас ішов мовчки, лише іноді кивав. У голові дзвеніло: «Пустість. Ненатуральність. Чужа…»
В офісі вже чекали: подарували термос, обняли, похвалили. Після роботи посиділи за столом, трохи випили, багато їли. Олена знову не відходила — то жарт, то погляд, то пропозиція відвезти її додому. Але Стас спокійно відповів:
— Вибач, спішу. Маю важливу справу.
Вдома чекала мати.
— Ну як усе пройшло? — усміхнено запитала вона, відчиняючи двері.
— Все добре, мам. Твої пироги зникли першими. Казали — немов із ресторану. Про мене вже й забули…
— А та, з якою ти сьогодні приїжджав — Олена? Сусідка бачила, каже, гарна. Це вона?
— Ні. Просто колега. Та й насправді, нікого поки нема. Я тоді збрехав, щоб тебе потішити. Пробач.
— Ну добре. А якщо з’явиться — якою вона має бути, твоя «та сама»?
Стас задумався.
— Скромною. Доброю. Розумною. І… щоб любила тебе. І Графа. І Цівку.
Мати посміхнулася.
— Ох, Стасику, головне, щоб кохала тебе. Тоді й нас усіх прийме. Навіть лисого кота з характером.
Він кивнув. Взяв повідець, покликав обоВони вийшли на вечірню прогулянку — троє не роздільно: він, Цівка і Граф, немов маленьке щастя, яке вже ніхто не зруйнує.
