**Ключ від сумнівів**
Коли Олена збиралася виходити заміж, подруги наперебій розповідали їй страшилки про свекрух. У кожної був свій жахливий приклад: одна – з позикою, інша – з інтригами, третя – з відвертою ненавистю. У їхніх історіях мати чоловіка була справжнім чудовиськом, яке розриває молоду сім’ю на шматки.
Олена слухала, ківала і навіть не помітила, як почала по-справжньому боятися майбутньої свекрухи. Тому, коли стосунки з Андрієм стали серйозними, вона обережно почала допитувати про його матір.
— Ти часто її відвідуєш? Вона впливає на твої рішення? Допомагає фінансово?
Андрій сміявся:
— Що за допит? Мама – звичайна людина. Я їй вдячний, звісно, вона мене виховала. Але в наше життя не лізе.
Ці слова трохи заспокоїли Олену. Але насіння недовіри вже було закинуто. І коли Андрій уперше привів її знайомитися з Наталією Степанівною, Олена була насторожена. Та ж виявилася привітною, лагідною жінкою. Їй було щиро приємно за сина, і вона посипала дівчину компліментами:
— Яка ти гарненька! У вас з Андрієм будуть чудові діточки! Я так чекаю онуків…
Усе, здавалося, складалося добре. Наталія Степанівна не втручалася, не дзвонила щодня, не з’являлася без попередження. Иноді просила сина про допомогу – чоловік помер кілька років тому, і їй було важко справлятися самій. Олена була нейтральною: без особливої близькості, але й без холодності. Аж поки вона не поговорила з подругами.
— Та годі тобі, — заперечила Надія. — Спочатку всі такі «милі, добрі», а потім показують істинне обличчя. Моя теж співала, а тепер нос задирає, бо я «не з їхнього кола». Не вірь їй!
— Точно, — підхопила Тетяна, яка пережила важкий розлучення. — Моя свікруха спочатку ледь не клялася у любові, а потім втягнула нас у кредит, забрала гроші, а ми його досі виплачуємо. Свекруха – це як бомба з часовим механізмом.
Олена намагалася заперечити:
— Але Наталія Степанівна не така. Вона добра, вихована…
— «Вихована» – це поки що, — скептично посміхнулася Надія. — Почекай. Вона себе ще покаже.
І незабаром з’явився привід для сумнівів. Одного разу Андрій підійшов до дружини:
— Олено, мама попросила в борг. Хоче купити дачну ділянку з будиночком. Ти не проти, якщо ми дамо їй наші заощадження? Все одно поки що не збираємо на квартиру…
Олена знервувалася:
— Сума немала. А вона точно поверне?
— Звісно. Каже, що у батька були акції, вона їх продасть і все віддасть.
— Гм… — Олена згадала розмову з подругами. — Мені це не подобається. Навіщо взагалі їй дача? Та й зараз не найкращий час…
Але Андрій наполіг. Він вірив матері. У результаті переконав.
Коли Олена розповіла про це подругам, вони влаштували справжній спектакль:
— Ну ось і почалося! Все, тепер ні грошей, ні квартири не побачиш. Наївна ти у нас…
Час минав. Олену все частіше турбувала думка: а раптом вони мають рацію? А раптом Наталія Степанівна не збирається повертати гроші? Ці сумніви не давали їй спокою.
Одного разу, коли свекруха прийшла в гості, Олена вирішила поговорити. Вона зайшла на кухню, де вже сиділи чоловік і його мати, і, не приховуючи напруги, сказала:
— Я хотіла б з вами дещо обговорити.
Наталія Степанівна звернулася до неї з посмішкою:
— А ми теж хотіли поговорити, Оленко, — лукаво подивилася на неї.
Олена сіла. Серце застукало гучно. Про що вони шепотіли до її приходу? Що задумали?
Наталія Степанівна дістала з сумки охайну коробочку:
— Це вам. Я обіцяла подарунок на весілля, але тоді не змогла. А зараз – час настав.
Андрій кивнув дружині:
— Відкривай, кохана.
Олена підняла кришечку… і побачила зв’язку ключів.
— Що це?..
— Це ключі від вашої квартири, — спокійно сказав Андрій.
— Ти взяв кредит?!
— Ні, — посміхнувся він. — Мама купила нам житло.
— Що?.. — Олена подивилася на свекруху.
— Так, доню. Коли помер мій чоловік, я продала його акції і поклала гроші до банку. Відсотки зростали. Я хотіла подарувати вам цю оселю на ваше нове життя. А ту історію про дачу ми з Андрієм вигадали, щоб ти не здогадалася. Ваш внесок дуже допоміг.
— То… це правда? — Олена була в шоці.
— Абсолютна правда. Та квартира, про я— Так… це правда? — Олена була в шоці.
— Абсолютна правда. Та квартира, про яку ви з Андрієм мріяли, тепер ваша, — сказала Наталія Степанівна.
