Ранком лютого дня Мар’яна стояла біля вікна, споглядаючи на мокрий асфальт, що проглядав крізь залишки снігу. Погода була сірою, тихою, і ця тиша навівала щось важке. Її погляд ковзнув подвір’ям, дитячим майданчиком, де колись вона проводжала сина до армії, доньку — до школи. Зараз це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі життя.
— Мабуть, ось вона — моя старість, — прошепотіла Мар’яна. — Тиха, самотня, несподівана.
Великий обідній стіл у кімнаті стояв порожній. Той самий, за яким вони з Іваном мріяли по вихідних няньчити онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Ваня пішов занадто рано. А онуки… Вони є, та живуть далеко.
Оксана, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, інше життя. Маму з собою не кликала. Юрко, молодший, мешкає у місті, але в іншому кінці — у престижному районі. Навідується. Іноді. Раз на місяць. По вихідних забирає на годину-дві — чаю попити, з дітьми побалакати. У нього двійнята — Назар і Олесь, вже в перший клас пішли.
Серце Мар’яни боліло не від старості, а від самотності. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Іван — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, насичено.
Різкий дзенькіт повідомлення вирвав її із спогадів. Соцмережа. Лист від Марічки, шкільної подруги:
«Мар’яно, привіт! Святкую ювілей, збираємо наш клас. Приходь обов’язково!»
Мар’яна вагалася. А що розповідати? Дім, пенсія, рідкі дзвінки від дітей. Та все ж пішла. Хай там як, а ювілей — подія. Вечір. Нагода.
Семеро колишніх однокласників. Затишно, весело. Марія Степанівна, та сама Марічка, метушиться на кухні — страви, тости, спогади. Мар’яна допомагає, посміхається. Згадують похід у ліс, багаття, рюкзаки, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Андрійку! Прийшов! — скрикнула Марія Степанівна і кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — стрункий, з благородною сивиною, вусами, впевненою поставою. Він привітався, потиснув руки чоловікам, і, посміхнувшись, звернувся до Мар’яни:
— Привіт, Мар’янко! Скільки літ, скільки зим!
Вона розгублено дивилася. Не впізнала. Але за мить — зн— Ах, Андрійку! — скрикнула вона, і в її серці знову загорівся вогонь, наче давно забуте сонце.
