У кухні пахло дерунами, коли розчинилися вхідні двері — додому повернулися дочки Олени. Вони гостювали у бабусі й мали б бути щасливими. Але замість радості на їхніх обличчях була образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — одностайно сказали Софійка й Марічка.
Олена вийшла у коридор, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, й одна з них обережно почала розповідати. Бабуся дозволяла Тарасику й Насті — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти усе, що заманеться. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Ще й тих провожала до зупинки, а їм просто зачинила двері.
Олена завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Іванівна, була не найніжнішою жінкою, але не думала, що дійшло до такого.
Стосунки з нею завжди були нейтральними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Оксани, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально осліпла від любові. Цілими годинами розповідала всім, які вони розумнички, як схожі на матір.
Коли в Олени з чоловіком, Богданом, народилися двійнята, Ганна Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну ви й даєте… Я з двома не впораюся.
— І не просимо, — різко відповів Богдан.
— Ось би краще Оксані допомогти… У неї ж погодки, таки…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Олена.
— У брата — обов’язок допомагати сестрі, — кинула свекруха з холодком у голосі.
Так Олена зрозуміла, що підтримки чекати не варто. Хороше хоч її мати була поруч, їздила через усє місто, допомагала, як могла.
Ганна Іванівна ж далі милувалася Тарасиком і Настею, за кожного зручного наголошуючи: «Ось які онуки у мене від дочки!»
А про дітей сина… Якщо й питала — лише махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Іванівна у запалі сказала: «А хто знає, чиї це онучки, хоч і на сина записані…» — ці слова передали Богдану. Він був у лютості. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Олена з чоловіком поверталися з важким каменем на душі. Постійні докори: дівчата галасують, солодке їдять без дозволу, бабусі погано — тиск. І тут же — порівняння з «ідеальними» внуками.
Коли Тарасик і Настя від’їжджали, бабуся особисто їх проводила, дарувала подарунки, а Софійку й Марічку відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самостійно. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Богдан подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— Звідки ти взяв?
— Тоді нащо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності з дитинства.
— Їм по шість років! Ти ж дітей Оксани самих не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене надумав?! Це все твоя жінка…
І кинула слухавку.
Минали роки. Дівчатка підросли, у шостому класі вже. Ганна Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Софійка й Марічка приїдуть, приберуть. Що це за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти пригадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Богдан. — У тебе є улюблені онуки — ось до них і звертайся.
Розлючена, Ганна Іванівна набрала Олену:
— Ти зобов’язана! Я ж їх бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є дочка й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Настя відмовилася: «Уроків повно, бабуся». Тарасик заявив: «Я не прибиральник». Ганна Іванівна залишилася одна, у тиші. Тільки тепер вона зрозуміла, що любов не можна ділити. Але було вже пізно.
