Розколоте щастя: драма втрачених зв’язків
Ольга прокинулась на світанку, коли перші промені сонця ледве пробивалися крізь штори їхньої оселі у містечку Гайок. Поки чоловік нежився у ліжку, вона приготувала сніданок – тонкі, майже невловні млинці. Половина з м’ясом, половина з сиром. Аромат розносився хаткою, наповнюючи її теплом. Богдан піднявся, коли запах дійшов до спальні. Умившись, він сів за стіл, з апетитом поїв млинців, запиваючи їх міцною кавою. З’ївши останній шматочок, він подивився на дружину й промовив:
— Ольго, в мене до тебе серйозна розмова.
Ольга, яка мила посуд, обернулася, витираючи руки рушником.
— Кажи, — сказала вона, відчуваючи, як усередині народжується тривога.
— Я йду від тебе. На розлучення подаю сам, — спокійно, але рішуче заявив Богдан.
— Як йдеш? Чому? Куди? — Ольга завмерла, її очі розширилися від шоку.
Суботній ранок почався звичайно. Ольга встала о дев’ятій, тихо, щоб не розбудити Богдана, і взялася за млинці. Вона любила ці миті — ранкову тишу, запах їжі, затишок їхнього дому.
Богдан з’явився, коли аромат млинців заповнив кімнату. Він мовчки сів за стіл, поїв, насолоджуючись кавою, і раптом оголосив:
— Ольго, я йду від тебе.
Вона подумала, що нерозумно почула. Обернувшись, вона встромила в нього погляд.
— Я розумію, що поступаю підло, — продовжив Богдан, не підводячи очей. — Двадцять п’ять років разом, а я руйную все. Але не можу впоратися з собою. Вона… Вона неймовірна. Поруч із нею я знову почуваюся живим, молодим. Я кохаю, Ольго, і це божевільне щастя!
— А скільки років твоєму щастю? — холодно запитала Ольга, намагаючись тримати себе в руках.
— Їй двадцять вісім.
— Тобто вона лише на п’ять років старша за нашу Софійку. І на двадцять років молодша за тебе. Цікаво. А з її батьками познайомився? Вони раді вибору доньки? Якби наша Софійка привела зятя твого віку, я б не зраділа.
— Навіщо рахувати роки, якщо в душі кохання? — скрикнув Богдан, його голос тремтів від емоцій. — У тебі нема того полум’я, що в Марічці. Ти живеш якимись застарілими мірками.
— Чудово, — відрізала Ольга. — Ми розлучаємося і ділимо майно.
— Ділити нічого не будемо, — заперечив Богдан. — Квартиру залишу тобі — у Марічки є своя, двушка. Машину заберу я, тобі вона майже не потрібна.
— Ні, так не піде, — Ольга похитала головою. — Ти зараз кажеш, що залишаєш мені квартиру, а через пару років повернешся й почнеш ділити кожну чашку. Я юрист, наслухалася таких «шляхетних». Давай ділити все одразу: і квартиру, і машину. Грошей у нас нема — все віддали Софійці на іпотеку.
Богдан був вражений її спокоєм. Він чекав сліз, криків, звинувачень, але Ольга лише допомогла йому зібрати речі. На прощання вона побажала йому удачі, але коли двері за ним зачинилися, дала волю сльозам. Двадцять п’ять років разом — через радощі й біди. Вона завжди знала, що поряд надійна людина. А тепер — пустота.
«Яке там самотність? — подумала Ольга, витираючи сльози. — У мене є Софійка, зять, онук Данилко».
Вона сиділа у спальні, серед розкиданих речей, які Богдан поспіхом збирав. Спогади нахлинули хвилею. Їхнє весілля — Ольга на другому курсі, Богдан на четвертому. Незабаром народилася Софійка. Жили в гуртожитку, передавали дитину один одному, щоб встигати на пари. Потім, за допомогою деканату, влаштували доньку до ясел.
Їхня перша квартира — тісна кімнатка у комуналці. Спальня, дитяча куток і крихітна кухня на вісімнадцяти метрах. Удобства в кінці коридору, душ у підвалі. Тоді Богдан не скаржився на відсутність «полум’я».
Розлучення оформили швидко. Суд щодо поділу майна теж не затягнувся. Машину продали одразу, а трикімнатну квартиру вдалося продати лише через три місяці — покупець довго не знаходився.
Ольга купила собі затишну двушку у тому ж Гайку. Довелося взяти невелику позику, але вона впоралася. Часу стало більше: після роботи вона часто не знала, чим себе зайняти. Згадала старе хобі — в’язання, почала читати.
Одного разу подзвонила подруга Наталка, з якою вони не бачилися роками, і запропонувала ходити разом у басейн. Вода справді лікувала. Через місяці Ольга відчула, як до неї повертаються спокій і впевненість. РобОднак у душі вона знала, що найцінніше вже не повернеш — віру в справжню прихильність.
