**Моє щоденникове зізнання**
Коли повернулася додому з доньками, вони одразу розплакалися. Дівчатка щойно прийшли від бабусі — і були в повному розпачі.
— Мамо, бабуся нас не любить… — ридали вони навперейми. — Вона Максимові та Софійці усе дозволяє, а нам — ні! Їм — подарунки, цукерки, а нам лише «не чіпай», «не заважай», «йдіть у іншу кімнату».
Я стиснула губи. Серце боліло, ніби його стиснули у важких руках. Я відчувала це й раніше, але почути таке від власних дітей було найгірше.
Свекруха, Віра Степанівна, завжди ставилася до моїх доньок холодно. А от дітей її рідної доньки — Максима й Софійку — обожнювала. Їм усе, а іншим — крихти. А то й взагалі нічого.
Колись я намагалася не зважати. Заспокоювала себе, що бабусі важко, що в неї характер нелегкий. Але з роками ставало очевидніше: для Віри Степанівни онуки були «свої» та «чужі». І навіть рідна кров — якщо від «не тієї» жінки — не рахувалася.
Дівчатка розповіли, як бабуся лаяла їх за голосний сміх, а потім, буквально через п’ять хвилин, дозволила Максимові катати машинки по підлозі, хоч він галасував удвічі більше. Або як поставила на стіл торт і запропонувала його «гостям», а рідним онучкам — лише чай.
Найстрашніше сталося, коли бабуся відіслала моїх доньок додому самих. Вони йшли холодною дорогою, через пустир. Їм було лише сім, вони боялися бродячих собак, тремтіли від холоду. А Віра Степанівна навіть не подумала подзвонити нам.
Коли я дізналася, не змогла стримати сліз. Подзвонила свекрусі, але та лише знизала плечима:
— Треба ж бути самостійними. Я в їхньому віці вже на базар ходила.
Після цієї розмови мій чоловік, Андрій, вперше серйозно посварився з матір’ю. Він не кричав. Просто сказав:
— Мамо, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх онуків, то краще не бути нею взагалі.
Минули роки. Дівчатка підросли, стали розумними й добрими. І давно вже не просилися до бабусі. А Віра Степанівна… постаріла. Лікарі навідувалися частіше, цукерки замінили таблетки, а телевізор став єдиним співрозмовником.
Вона намагалася покликати онуків. Подзвонила Максимові — той був зайнятий, Софійка відмовлялася через навчання. Тоді вона згадала про «чужих».
— Нехай прийдуть, приберуть, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…
Я вислухала, замовкла й відповіла:
— Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм сказали: «Я вас не кликала»? Отож, вони й не прийдуть. Бо добре це запам’ятали.
Телефон замовк. А в будинку бабусі знову настала тиша. Тільки тепер — справжня. І безвихідна.





