Після підвищення Олени на новій роботі в банку її характер різко змінився. З лагідної та врівноваженої жінки вона раптом стала дратівливою, гострою та вимогливою. Її чоловік, Тарас, не розумів: «Звідки стільки нарікань? Раніше все було гаразд». Олена докоряла йому за бездіяльність удома — мовляв, чому все на ній: і готування, і дитина, і прибирання. А Тарас не бачив проблеми. Він вважав: «У панельній трішці у Черкасах чоловікові робити нема чого. Полиця висить, крани не капають. А готувати — не чоловіча справа». Він раз попросив борщу, натякнув — і почув у відповідь: «Почисти овочі — тоді зварю». Він спалахнув: «Сама почисти! Ти ж жінка!» Олена все частіше затримувалася на роботі, а сина з садочка тепер забирали останнім. Тарасу було шкода хлопчика, але йти самому? Рапто попросять шафу переставити чи трубу полагодити?
Йому здавалося, що дружина перестала його цінувати. Він все частіше бурчав: «Навіщо тобі це підвищення? Сиділа б тихенько — і все було б як раніше». Олена спокійно відповідала: «То повертайся у відділ розвитку, домогнись свого підвищення, заробляй більше — я піду назад, варитиму борщі й сидітиму з сином. Але на наші дві зарплати більше не прожити. Моя мама раніше допомагала, тепер — свої потреби». Тарас лише злився: «Їй ремонт захотілося робити!»
Сам він, правда, не прагнув кар’єрного зростання. Бачив, як начальник паше без вихідних, і казав: «Та дякую. Я відробив своє — і додому». Але чим більше він слухав докори Олени, тим сильніше в ньому росла образа. Він вирішив: «Раз хоче бути начальницею, нехай відчує, що таке самотність». Він став частіше затримуватися на роботі. А потім зав’язав роман із колегою з бухгалтерії — із Галиною. Вона була простою, не красуня, але з апетитними формами, м’яким голосом і нескінченними пирогами.
У Галини був маленький син, але Тарасу це не заважало. У неї він почувався потрібним: теплий плед, гаряча вечеря, погляди з захопленням. Вони бачилися все частіше. Тим часом Оленина мати стала забирати онука з садка — Олена з головою пірнула у важливий проект. Тарас тішився: «От і добре. Вона не готує, а я не голодую. Галя і годує, і хвалить. Все чесно». Та от у Галини були свої правила. Коли Тарас приходив без солодощів, парфумів чи грошей на «щось приємне» — вона насуплювалася. Вечеря ставала простішою, а ласка — стриманішою.
Тараса це турбувало, але він запевняв себе: «Ну і нехай. Вона не вимагає кохання — лише уваги та трохи грошей. А от коли Олена дізнається, що я йду — ось тоді заспіває інакше». Коли Галя, навіть не кліпнувши оком, попросила грошей на шубу, Тарас зрозумів: час закінчувати цей спектакль.
Він увірвався додому, дочекався дружини з роботи й, нахмурившись, заявив:
— Олено, годі. Я чоловік! Мені потрібна вечеря, порядок у домі, чисті шкарпетки! Ти приходиш раніше мене — чому не звариш супу? Чи постирати складно?
Олена мовчки роздяглася, поставила сумку на підлогу й втомлено спитала:
— Це все?
— Ні! — з пафосом сказав він. — Я йду! До іншої! До жінки, яка мене цінує! Я зібрав речі — і все! Живи сама!
— Правильно, — кивнула Олена. — Іди. Набридло жити з ледачим нявкуном. А квартиру лиши. Я сама витягнула іпотеку. Адвокат підтвердить: ти в неї жодної копійки не вклав.
Тараса ніби окропом обілляло. Як так? Де благаДе благаючі слова, де сльози? Він чекав, що Олена вчепиться в нього, проситиме залишитися, але замість цього почув лише холодний розрахунок — і опинився на вулиці, з сумкою та пустотою в душі.
