— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялися завжди бути чесними?.. Я мушу сказати тобі правду: я закохався. В іншу. Вибач, але я йду. Вона — та сама, з ким я хочу постаріти. Вона особлива, вона як… зоряне небо. Ці почуття — справжні, великі, як весь світ…
Коли Андрій говорив це, його очі світилися щастям, ніби він зійшов з розуму. А Олена стояла навпроти, вчепившись у спинку стілеця, щоб не впасти.
— Ти при здоровому глузді, Андрію? Яка ще любов усього життя? А я — хто? Ти взагалі пам’ятаєш, що в нас є донька? Півтора роки, Андрію. Півтора. Я вдома, не працюю, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом злетів у хмари й вирішив жити за почуттями?
— Олено, я… — він спробував щось додати, але, ніби тікаючи від реальності, замкнувся у ванній з телефоном. Мабуть, спілкувався із своїм «зорямим небом» через месенджер.
Ввечері Олена ридала, притиснувши до себе сплячу Софійку. Ніч не зімкнула очей, а вранці, недбало зав’язавши хвіст і швидко одягнувши дитину, пішла до свекрухи.
— Олю, ну що ти, серйозно. Треба було міцніше тримати чоловіка. Ходиш, як жебрачка — хвіст, светр старий, а потім дивуєшся, що чоловік пішов. Зараз інші часи: усе швидко, миттєво. Ось і Андрійко не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, від кого чоловік пішов, не остання. Приводь Софійку, допоможу, якщо що. А ти гляди — і собі когось знайдеш, — махнула рукою Наталя Іванівна, наче йшлося не про сім’ю, а про застарілий товар.
Олена йшла додому, відчуваючи, як усередині в неї щось завмирає. Надія. Ілюзії. Мрії. Усе померло.
Вона плакала ще три дні. А потім підвелася, витерла обличчя і зробила головне: подала на аліменти. І одночасно — на розлучення. Годі жити в ілюзії, що все ще можна виправити. Нехай Андрій тепер отримає ту свободу, яку так хотів.
Свекруха іноді допомагала, але це скоріше було схоже на жалість. Пачка підгузків — як благословення, пара сотень гривень на «солодощі» — з важливим виглядом. Мати Олени жила в іншому місті, надсилала трохи грошей, щомісяця скаржилася по телефону, як усе несправедливо. Олена слухала, стискала зуби й йшла далі.
Минув рік. Вона влаштувала Софійку до садочка, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе вляглося. Олена звикла. У новому житті було щось добре: свобода, чіткість, відсутність брехні. Іноді вона дивилася на батьків у садочку, п’яних, роздратованих — і думала: «Дякувати Богу, що я сама».
І ось одного дня свекруха подзвонила:
— Олю! Радість у нас! Андрійко стане татом, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі й малятку, — пробурчала Олена. І, на власний подив, зрозуміла — не зачепило. Не болить. Значить, переболіла.
А через тиждень — новий дзвінок. І на тому кінці — істерика.
— Олю! Лихо! Андрійко в аварію потрапив! У реанімації! Його Тойоту — на смітник, сам ледве живий залишився. Інвалід тепер. Горе нам…
Олена завмерла. Їй стало щиро шкода. Все-таки батько її дитини. Вони жили разом. Але жаль — це не причина все забути. І вже точно не причина повертатися в колишнє життя.
Проте вже за кілька днів знову задзвонив телефон:
— Олю, ти зобов’язана забрати Андрія додому. Доглядати за ним, лікувати. Я допоможу, як зможу. Треба його витягнути, Олю!
— Я зобов’язана? Звідки?
— Та ви ж майже чоловік і дружина. Тільки печатку забрали. У вас же донька! Він завжди питав про Софійку, завжди її любив. І тебе теж. Просто помилився. Ми всі помиляємося.
— Помилився? Добре. Тоді нехай його жінка мрії його і виходить. А я тут ні до чого.
— Вона його кинула! Сказала, що їй інвалід не потрібен. Один раз у лікарні була — і все. У них дитина — вона хоче позбутися, уявляєш?
— Уявляю. Тільки це все не мої проблеми. Він кинув мене й доньку, забув, хто ми. Бачився з Софійкою один раз, аліменти — копійки. Де ж був тоді його людський обов’язок?
— Та ти жорстока! Безсердечна! Доньці розповім, як ти батька в біді кинула! Вона виросте — дізнається все!
— Розкажіть, Натале Іванівно. Тільки почніть з того, як він пішов, кинувши нас. І де він був, коли Софійка хворіла і плакала вночі. Мені не страшно. Нехай знає правду.
У підсумку Наталя Іванівна все ж забрала сина додому. Не все виявилося так страшно: Андрій вижив, почав ходити з палицею. А незабаром Олена зустріла колишню подругу, ту саму, з якою вони колись дружили родинами. І от що та розповіла:
— Олю, ти знаєш, що Наталя Іванівна по всьому району торочить, ніби то ти кинула Андрія, коли вінколи він був у комі, ніби він ніколи не залишав сім’ю, а просто лежав непритомний, а ти підступно розлучилася й забрала його дитину?
