— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялись бути чесними?.. Маю сказати правду: я закохався. В іншу. Вибач, але я йду. Вона — та сама, з ким хочу зустріти старість. Вона особлива, вона немов… зоряне небо. Ці почуття — вони справжні, великі, як галактика…
Коли Богдан говорив це, очі йому горіли немов у пророка. А Олена стояла навпроти, тримаючись за стілець, щоб не впасти.
— Ти в розумі, Бодю? Яка ще любов усього життя? А я для тебе що? Ти хоча б пам’ятаєш, що в нас донька? Півтора року, Бодю. Півтора. Я вдома сиджу, не працюю, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом вирішив жити за коханням?
— Оленко, я… — він спробував щось додати, але, наче втікаючи, заховався у ванній з телефоном. Мабуть, літав у космос через месенджер.
Ввечері Олена плакала, обіймаючи сплячу Софійку. Ніч не спала, а вранці, недбало зав’язавши волосся й одягнувши дитину, пішла до свекрухи.
— Олю, ну що ти. Треба було чоловіка міцніше тримати. Ходиш, як жебрачка — хустина старезна, спідниця потерта, а потім дивуєшся, що чоловік пішов. Тепер інші часи: все швидко, миттєво. Ось і Богдан не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, від кого чоловік пішов, не остання. Приводь Софійку, допоможу, якщо що. А там — може, і собі кого знайдеш, — махнула рукою Ганна Іванівна, ніби йшлося не про родину, а про зіпсований продукт.
Олена йшла додому, відчуваючи, як щось всередині неї відмерло. Надія. Ілюзії. Мрії. Все зникло.
Вона ще три дні проплакала. А потім підвелася, витерла обличчя й зробила головне: подала на аліменти. Заодно — на розлучення. Годі вірити, що ще можна щось полагодити. Нехай Богдан тепер має ту свободу, якої так хотів.
Свекруха іноді допомагала, але це було схоже на жебрацькі подачки. Пачка підгузків — ніби благословення, кілька сотень гривень на «цукерки» — з визначним виглядом. Мати Олени жила в іншому місті, іноді надсилала гроші, скаржилася по телефону, як усе несправедливо. Олена слухала, стискала зуби й ішла далі.
Минув рік. Вона влаштувала Софійку до садочка, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе вляглося. Вона звикла. У новому житті було щось добре: свобода, чіткість, відсутність брехні. Іноди вона дивилася на батьків у садочку — п’яних, злих — і думала: «Дякувати Богу, що я сама».
А потім раптом задзвонив телефон:
— Олю! Радість у нас! Богдан світ батьком стане, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі й маляті, — пробурмотала Олена. І здивувалася — не болить. Нічого не відчуває. Значить, переболіла.
А через тиждень — новий дзвіонок. На тому кінці — істерика.
— Олю! Лихо! Богдан в аварію потрапив! У реанімації! Його Рено — на смітник, сам ледве живий. Інвалід тепер… Горе наше…
Олена замовкла. Їй стало шкода — вони ж жили разом. Він батько її дитини. Але жаль — це не причина все забути. І вже точно не причина повертатися до того життя.
Однак через кілька днів — знову дзвінок:
— Оленко, ти ж повинна забрати Богдана додому! Доглядати, лікувати. Я допомагатиму. Треба його витягнути!
— Я повинна? Звідки?
— Та ви ж майже чоловік і жінка. Лише печатку забрали. У вас же донька! Він завжди питав про Софійку, завжди любив її. І тебе теж. Просто помилився. Усі помиляються.
— Помилився? Добре. Нехай тепер його жінка мрії його й виходи— Я його вже виходила раз, Ганно Іванівно — тепер нехай та, що “якось мов всесвіт” його рятує.





