У маленькому містечку на Волині, де вітер грає з яблуневим цвітом, Оксана та її чоловік Богдан намагалися будувати своє щастя. Але тінь свекрухи, Марії Іванівни, нависала над їхньою родиною, як осіння хмара.
— Ой, який у вас чайник гарний! Такий би мені на дачу, — з ніжністю промовила Марія Іванівна, дивлячись на сина так, що в Богдана аж спина похолола.
— Мамо, він під наш інтер’єр підходить. У тебе ж кухня в іншому стилі, — спробував віджуватися Богдан, але вже розумів – чайнику судилося «переїхати».
Марія Іванівна була з тих жінок, що завжди добиваються свого. Новий блендер, модна кавоварка або навіть килимок у передпокій — варто було їй сказати «хочу», і Богдан, як люблячий син, уже несів подарунок.
— Ти собі новий купиш, сину, а я ж на пенсії, сама не потягну. Скільки я в тебе вклала, все життя працювала! Ти ж матір любиш? — її слова, як мед із перцем, прослизали в серце, і син знову здавався.
Він ніколи не сперечався. Навіть якщо мати забувала про подарунки, він не переживав: «А може, ще знадобиться». Як можна відмовити жінці, яка постійно нагадувала про свої «жертви»?
***
Богдан виріс у сім’ї, де мати була найвищим авторитетом. На бюджет його не взяли, тож Марія Іванівна обрала для нього платний факультет з бухгалтерії.
— Це перспективно, сину! Будеш гроші заробляти, як усі нормальні люди, — твердила вона.
Але вже на першому курсі Богдан зрозумів – цифри його не захоплюють. Він мріяв про фотографію, про творчість. Та коли подзвонив матері, почув:
— Я вже три семестри оплатила! Ти про що тоді думав? Я на двох роботах горю, а ти мені таке кажеш? Закінчуй, а потім підеш до тітки Люби на практику, я домовилась.
Тітка Люба, подруга матері, працювала в місцевій фірмі. Після пар Богдан їхав до неї, слухаючи розповіді про життя і лише іноді – про роботу.
— Мамо, я більше не хочу туди їздити, — наважився він через півроку.
Але в його житті вже з’явилася Оксана. Дівчина із сусідньої групи захопила його своєю легкістю. Вони гуляли по парках, пили каву в «Львівській крихітці», а практика у тітки Люби почала стомлювати. Марія Іванівна дізналася і розлютилася:
— Ти що, з дівчиною бавишся, а про матір забув? Будеш працювати, гроші мені носити!
Богдан мовчки погодився. Він залишав трохи на побачення, а решту віддавав матері. Марія Іванівна ж зідхала:
— Мені ж теж треба пожити, здоров’я вже не те. Хіба ж ти хочеш, щоб я рано пішла? Ти ж мене любиш…
***
Після закінчення навчання Марія Іванівна зробила їм подарунок – квартиру.
— Ось, живіть, щасливіть!
Оксана не вірила своїм очам, а Богдан обіймав матір.
— Все для вас копила, усе!
Але квартира виявилася старою однушкою з жовтими шпалерами. Оксана не засмутилася:
— Зробимо ремонт, буде гарно!
Та радість швидко згасла. Марія Іванівна жила через дорогу і тепер часто просила: «Сходи до магазину», «Помий вікна», «Розбери шафу». Оксана погоджувалася, але одного дня свекруха сказала:
— Мені треба новий диван у вітальню, а старий розберемо. Ти ж майстерна, Оксанко!
— У нас плани на вихідні. Я й так щовечора до вас бігаю, — спробувала заперечити Оксана.
— Як це?! Я сина виростила, квартиру вам дала, а ти за дрібниці жадібничаєш?
Після цього Марія Іванівна перестала просити допомоги. Але невдовзі Богдан оголосив:
— Маму треба в санаторій відправити. У тебе ж гарна зарплата, допоможемо?
Оксана зрозуміла, чому сама оплачує продукти, бензин і комуналку. Вона думала, Богдан збирає на машину, але гроші йшли матері.
— Вона ж нам квартиру дала! — заперечував Богдан.
— Краще б іпотеку взяли. Ми б її виплатили, а твоїй мамі ти вічно будеш платити?
Але Богдан не слухав. Оксана відчувала – їхня родина розвалюється.
***
Коли Марія Іванівна прийшла в гості і забрала їхній новий чайник, Оксана вибухнула:
— І як тепер чай заварювати?
— Я принесу старий, а новий купимо. Що, мамі відмовляти?
— А якщо їй наша ліжко сподобається, теж віддаси?
— А те, що ти в її квартирі живеш, не рахується?
— Досить! — Оксана вирішила поговорити сама.
У квартирі свекрухи вона побачила коробки з технікою, пакети з брендовим одягом.
— Маріє Іванівно, коли в нас діти будуть, я їх сама годуватиму? Ви ж навіть не користуєтесь цим!
— Ось народиш, тоді й поговоримо. Богдан завжди мені гроші носив! Не подобається – геть!
— А у вашого сина своїх мрій немає? Він не їздить на рибалку, не купує машину – бо ви все забираєте!
— Дівчино, не лізь. Я скажу – він тебе покине. Мовчи та йди підлогу мий!
Оксана не здалася. Вона розповіла все Богдану і попередила – або він обирає сім’ю, або вона пБогдан глянув їй у вічі, мовчки взяв ключі від квартири, і вони разом вийшли на вулицю, де падав перший сніг, знаючи, що тепер їхнє життя нарешті належатиме лише їм двом.
