Зламана теплиця і жіноча хитрість: як одна інтрига ледь не зруйнувала дві родини
Зранку до подвір’я Оксани зайшла сусідка — заплакана, з розкуйовдженим волоссям, з тремтячими руками. Це була Мар’яна.
— Все пропало! — ридала вона. — Всю тепличку, увесь урожай хтось за ніч понищив! Я так сподівалася на ці огірки й помідори. Дітям, собі, ще й трохи продати хотіла… А тепер усе марно!
— Не занепадай духом, Мар’яно, — намагалася втішити її Оксана. — Це ж не кінець світу. Разом полагоджуємо. Допоможе Микола, у нього руки золоті!
— Який Микола, — вирвалося в Мар’яни, — мій чоловік Олег уже третій день як у запій пішов. Все на мені. А тепер і останній шанс на сезон зник…
Оксана задумалася. Хотіла допомогти, але щось у поведінці сусідки її насторожило. Та занадто часто крутилася біля їхнього будинку останнім часом. То за сіллю прийде, то за розсадою, то просто зайти — побалакати. І завжди при всіх нарядах — ніби не в город, а на побачення збирається.
Насправді у Мар’яни давно зріла підступна думка. Після чоловікових зрад та постійних скандалів вона звернула увагу на чужого чоловіка — на спокійного, господарського, тверезого Миколу. Чим Оксана краща? Вона ж, Мар’яна, і вродливіша, і жвавіша, і господиня вміліша. Тільки ось Оксану так просто не відсунеш — треба хитрість увімкнути.
Вирішила вона йти ва-банк. Підмовила місцевого ледаря Петька, щоб той уночі сплюндрував її теплицю. Заплатила щедро — скупою на гроші Мар’яна не була. Шкода врожаю? Звісно. Але якщо це відкриє шлях до особистого щастя, то чому б і ні?
І ось зранку — сцена з риданням, візит до Оксани, скарги й натяки. Все заради одного — щоб Микола прийшов і допоміг, щоб опинився поруч.
Але Микола, хоч і добрий, не дурень. Він чудово зрозумів, що Мар’яна щось задумала. Відмовити — образити, піти — дати їй привід. Тоді він вирішив на незвичайний крок.
Він пішов до чоловіка Мар’яни, до Олега, і завів з ним щиру розмову:
— Ти, брате, за своєю слідкуй, — сказав він. — Місцевий бригадир Тарас до неї явно небайдужий. Гроші пхає, поїздки обіцяє. А вона, між іншим, відмовляє — тебе чекає. Ти ж їй дорогий, вона з родини не хоче йти…
У Олега ніби луска з очей спала. Та ж він п’є, кричить, до родини руки не доходять. А дружина в нього — гарна, вірна, терпить, любить… А він що? Все руйнує власними руками. А ж справді, заберуть, і буде пізно…
Наступного ранку Олег сам вийшов лагодити теплицю. Потім зняв заощадження з потаємної картки і віддав все Мар’яні. Та лише рота роззявила — не чекала.
— Поїдемо на море, — сказав він, — відпочинемо, як колись. Стільки років разом, а стали як чужі.
Мар’яна ожила. Побігла по крамницям, купила нарядів, усім подругам похизувалася. Забігла й до Оксани — розказати про нове життя.
А Оксана усміхнулася. Вона все зрозуміла. Але мовчала. Її Миколу ніхто не відведе. Ні за подарунки, ні за сльози, ні за хитрість.
Вона просто закрила за Мар’яною двері й пішла до чоловіка — обійняти, подякувати і, якщо чесно, трохи поВона знала, що їхнє щастя — не в інтригах, а в простій, щирій любові.
