Колись, у давні часи, Богдан розслаблено лежав на софі, втупившись у нову серію свого улюбленого серіалу, коли до кімнати увійшов батько. Голос його був твердий, без тіні вагань:
— Сину, треба поговорити.
— Кажи, — відповів Богдан, навіть не відриваючи очей від екрана.
— До мене підходила твоя дружина. Каже, ти поводишся дивно останнім часом. Щось не так?
— Усе гаразд, — відмахнувся син.
— Гаразд? — Андрій Сергійович мовчки взяв зі стола планшет, відкрив фотографію і повернув його до сина. Богдан глянув — і завмер.
Колись Андрій і Оксана були взірцем кохання — разом починали справу, разом йшли життям, але лише до тридцяти восьми років у них народився довгоочікуваний син. Богдана любили безмежно, пестили, ростили без суворості. І виріс він зіпсованим, егоїстичним та ледачим.
Закінчив університет ледве — і лише завдяки батьковим грошам — Богдан оголосив, що втомився. Працювати не хотів, кажучи, що «і так грошей вистачає».
Андрій наполягав на самостійності, але Оксана заступалася за сина:
— Нехай відпочине. Ще нагнеться в цьому житті.
Чоловік лише махнув рукою, розуміючи: до справи син нездатний.
Богдан жив безтурботно. Вечірки, закордонні подорожі, постійна зміна дівчат. Розбив дорогий автомобіль, подарований батьками — сам вижив, але мати від шоку потрапила до лікарні й через рік померла. З її смертю померла й уся дисципліна в житті Богдана. Він почав спустошувати материнський рахунок і навіть не приховував цього.
Потім привів додому нову пасію — Віру. Молода, яскрава, зухвала. Батько відразу зрозумів — біда близько. Намагався вмовити сина:
— Настя — ось твоя людина. Розумна, врівноважена, господарна. Вона любить тебе з дитинства.
— Настя — нудина, — відрізав Богдан. — А Віра — свято.
Але свято швидко обернулося лихом. У будинку грянула бучна вечірка, все перевернуто догори дриґом, служниця в сльозах, батько у люті.
— Або ти приходиш до тями, або йдете.
Богдан відповів зухвало:
— Що, я не можу у своєму домі гостей запросити?
— Це мій дім, — спокійно сказав Андрій. — Тобі належить лише квартира. Іди туди — і веселись скільки заманеться.
Сін пішов, але продовжував витягувати гроші з материного рахунку. Як виявилося, Віра була з ним не через кохання. За пару років вони залишилися без грошей і навіть продали квартиру, щоб розплатитися з боргами. А потім Віра зникла з іншим чоловіком, залишивши Богдана з немовлям на руках.
Так Богдан повернувся — з піврічним Денисом на руках, блідий, знесилений, принижений.
— Мені більше нікуди йти, — прошепотів він.
Батько впустив. Але поставив три умови: привести себе до ладу, влаштуватися на роботу і одружитися… на Насті.
І Настя погодилася. За ці роки вона не зрадила своїм почуттям. Полюбила дитину як рідну, а тест ДНК підтвердив: Денис — справжній онук Андрія Сергійовича.
Три роки у домі панував спокій. Богдан, здавалося, змінився. Працював, не гуляв, дбав про сім’ю. Але згодом почав дивно поводитися. Зникав увечері, мінявся в настрої. Одного разу батько вирішив дізнатися правду — підключив службу безпеки. І отримав фото: Богдан зустрічався з Вірою.
— Чому ти з нею бачився? — спитав Андрій, кинувши перед сином планшет.
— Вона — мати мого сина, — відповів Богдан.
— Вона — джерело всіх твоїх бід. Не підходь до неї. І нехай вона забуде дорогу до нашого дому. Я домолюся, щоб її позбавили всіх прав.
Через тиждень Богдан зник. Востаннє його бачили, як він сідав у машину з Вірою.
Андрій Сергійович не пережив зради. Настя і Денис були поруч у його останні дні. А Богдан… Він з’явився лише через чотири місяці — засмаглий, доглянутий, з Вірою під руку.
— Привіт, — усміхнувся він Насті. — А ти все така ж. Ми прийшли з приводу спадщини.
— Даремно. Усе давно вирішено, — відповіла Настя. — Підіймайся, Денисе, будь ласка, до себе. Нам з батьком треба поговорити.
Хлопчик слухняно пішов. А Настя, не втрачаючи спокою, промовила:
— Усе майно належить мені та Денису. За законом я — його мати.
— Що? — скрикнули Богдан і Віра.
— Усе оформлено юридично. Ваші права анульовано. Ви нічого не отримаєте.
— Та ми ж батьки! — обурилася Віра.
— Ні. Батьки — це ті, хто поруч, — тихо сказав зі сходів Денис. — Настя — моя мама. А ви — ніхто.
Охорона мовчки проводжала незваних гостей. Богдан зрозумів — він програв. Як і завжди.
