**Щоденник одного дня**
Олег святкував свій день народження. Він запросив родину до мальовничого будиночка на околиці Івано-Франківська. Тільки приїхали, як він пішов на прогулянку з дітьми стежками, які губилися серед ялинок. Дружина Галина залишилася готувати святкову вечерю. Вона швидко нарізала овочі, коли раптом дзвінок прорізав тишу. Це був телефон Олега, залишений на дубовому столі. Галина, зідхнувши, підняла трубку.
— Ало? — тихо промовила вона.
На тому кінці — мертва тиша, а потім дзвінок перервався. Вона завмерла, зціпивши апарат, і почула, як серце забилося тривожно. У цю мить повернувся Олег із дітьми, їх сміх лунав весело, але його обличчя змінилося, коли він побачив телефон у її руці.
— Нащо ти взяла мій телефон? — різко запитав він, і в очах блиснула іскра.
— Дзвонили… але мовчали, — прошепотіла Галина, відчуваючи, як голос дрижить.
Олег вихопив телефон, і його погляд став грізним. Те, що сталося далі, змусило її серце стиснутися від жаху.
***
Вони познайомилися п’ятнадцять років тому у невеличкій кав’ярні у центрі Чернівців, де Галина працювала офіціанткою. Той вечір був сповнений сміху, коли Олег із друзями завітали туди. Він здавався спокійним, але водночас мав якусь магічну впевненість, що притягувала погляди.
Перед опівночі компанія збиралася йти, залишивши щедрі чайові. Олег затримався біля Галини і тихо, майже шепотом, запитав:
— Дозволите вас провести додому? Коли закінчується зміна?
— Дякую, але я сама, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки спалахували полум’ям.
Він усміхнувся, попрощався, але коли вона вийшла з кафе, побачила його біля дверей. Він чекав.
Так почалася їхня історія — легка, як весняний вітер, але з часом переросла у міцний шлюб. Олег був із заможної родини, яка прийняла Галину, як рідну. Її власне дитинство було непростим: батьки розлучилися, коли їй було дванадцять. Тато пішов, створив нову сім’ю, а мати, занурена у власні образи, часто залишала її саму.
Після дев’ятого класу Галина пішла на кулінарні курси, а потім влаштувалася в кафе. Життя з Олегом здавалося новим світом. У двадцять сім він уже обіймав високу позицію в ІТ-компанії. Він заплатив за її курси програмування і допоміг працевлаштуватися в свою фірму.
— Олеже, тут так цікаво! — радісно ділилася вона, сідаючи в авто після роботи. — Всі такі доброзичливі, не як у кафе!
Він ніжно торкнувся її плеча.
— Я знав, що тобі сподобається. Ну що, до крамниці? Ти ж обіцяла вершковий сир із зеленню на вечерю.
— Вже уявляю, як приготую! — засміялася Галина.
Їхнє взаєморозуміння було дивовижним, наче вони знали одне одного віками. Єдине, що затьмарювало щастя — відсутність дітей. Лікарі лише розводили руками: «Це лотерея». Але вони не здавалися. І через чотири роки народився син Іванко, а ще через два — донька Надійка.
Олег став ідеальним батьком, взявши на себе фінансові клопоти. Галина ж після народження дітей присвятила себе родині. Але одного вечора, коли діти пішли до садочка, вона замислено сказала:
— Олеже, може, мені повернутися на роботу? Діти в садку, а я вдома…
Він здивовано подивився на неї.
— Галю, ти серйозно? Хочеш метушитися між роботою, школою, гуртками? Ти — найкраща мати і дружина, хіба цього мало?
Він обійняв її, і вона, усміхнувшись, здалася:
— Мабуть, ти правий.
***
Минуло шість років. Іванко й Надійка пішли до школи, а Галина створювала затишок у домі. Вона не нудьгувала: чотири роки тому отримала права, а Олег подарував їй авто. Її дні були розписані — школа, гуртки, справи чоловіка. Але коли подзвонила двоюрідна сестра Марічка з пропозицією навідатися, Галина зраділа.
— Марічко, як я за тобою сумувала! — скрикнула вона на вокзалі.
Марічка оглянула її з голови до п’ят.
— Галю, ти змінилася… трохи округлилася, — пожартувала вона.
Галина зніяковіла.
— Діти, знаєш, не роблять фігуру тоншою. Але Олег каже, що я йому тепер навіть більше подобаюся.
— Ну, якщо Олег так каже, то хто я така, щоб суперечити? — підморгнула Марічка. — Забирай мене, хочу кави й гарячого душу!
Дома Марічка розповіла, що чоловік подав на розлучення, обравши замість неї молодшу.
— Уяви, ще й скнара виявився! — плакала вона. — Викинув мене з речами на вулицю. Є трохи заощаджень, але що далі?
Галина співчуваюче обняла сестру.
— Хочеш, попрошу Олега влаштувати тебе в його компанію? Там гарні зарплати.
Марічка радісно кивнула. Того ж вечора Галина розповіла чоловікові про біду сестри.
— Не проблема, — відповів Олег. — У неї є освіта, влаштуємо. ЗавтраМарічка почала працювати, але з кожним днем у її очах з’являвся все більший вогонь, коли вона згадувала про Олега.
