5 травня 2023 року
Сьогодні трапилася дивна історія. Вже збиралася лягати спати, коли раптом почула стукіт у двері. Накинула свій домашній халат, підійшла та обережно відчинила. На порозі стояв він – мій колишній чоловік Дмитро.
– Ти? – видихнула я здивовано, примруживши очі. – Чого тобі треба?
– Потрібно поговорити. Можна зайти? – він насилу посміхнувся. – Я тут не зовсім чужий.
Неохоче відступила, даючи йому пройти. Дмитро увійшов, пройшов у вітальню, сів на диван і оглянувся.
– Нічого не змінилося, – буркнув він. – Ніякого ремонту, ніякого затишку. Наче час зупинився.
– Мені і так добре. Ти прийшов з перевіркою? Чи можеш спонсорувати шпалери та фарбу?
Вже давно не боялася бути з ним прямою. Колись – так, терпіла, мовчала, куштувала його зневажливі слова. Але тепер – нащо? Вони давно чужі, якщо не сказати – вороги. Їхня донька, Даринка, вже доросла – живе своїм життям і мало спілкується з батьками.
– Пахне смачно, – неочікувано змінив тему Дмитро. – Вечеря? Частуватимеш?
Я знизала плечима. Знала, що кілька місяців тому він розійшовся зі своєю новою дружиною – тією самою Анжелікою, заради якої покинув нашу сім’ю півтора роки тому.
…Той вечір досі стояв у мене перед очима. Дмитро прийшов з роботи і мовчки почав складати речі.
– Все, я йду, – кинув він. – Вже давно сплю з іншою. Ти знала, але робила вигляд, що нічого. Мені набридло.
Я тоді завмерла, не вірячи в те, що відбувається. Та я знала. Анжеліка, двадцятирічна стажерка з його офісу, швидко запалила йому голову. Моя подруга, яка працювала в тій же компанії, розповіла всю правду. Але я, стиснувши гордість у кулак, вирішила не руйнувати сім’ю через його примху. Думала – пройде. Не пройшло.
Дмитро пішов, зняв квартиру та подав на розлучення. Як «чесна» людина, відмовився від своєї частки в спільному житлі.
– Живи з Даринкою. Мені нічого не треба, – сказав він тоді.
Я плакала ночами. Намагалася умовити його повернутися. Він був холодний і самозакоханий.
– Я нарешті закоханий, – відповідав він. – Це справжнє. А у нас – пустота.
У ті важкі часи мене підтримувала лише свекруха, Надія Володимирівна. Вона вже тоді хворіла, і я допомагала їй, як могла: лікарі, ліки, хазяйство. Дмитро з’являвся рідко – у нього була «нова родина».
Надія Володимирівна повністю стала на мою сторону. Розчарувалася в сині, не хотіла його бачити. А потім її не стало. Я була поруч до останнього подиху, організувала похорон. Дмитро з’явився лише на прощанні.
Через кілька тижнів після похорону він дізнався про заповіт. Мати залишила квартиру… не йому, а мені.
– Ти втерлася до неї в довіру! Служила, грала роль святої! – кричав тоді Дмитро.
Я мовчала. Це було її рішення. Я не просила, не вимагала. Просто була поруч. І тепер – результат.
– Нащо ти прийшов? – повернулася я до реальності, спостерігаючи, як Дмитро блукає у спогадах, сидячи у моїй вітальні.
– Поговорити, – відповів він, намагаючись бути бадьорим. – Про нерухомість.
Все зрозуміло, подумала я. Ніяких вибачень, жалів, розмов про доньку. Лише метри та власний комфорт. Його завжди цікавило лише одне – його власні інтереси.
– Я ж казала: можеш жити у квартирі Надії- Я ж казала: можеш жити у квартирі Надії Володимирівни, скільки заманеться – я її не продаватиму.
