Вік — не вирок: Життя у вихорі пристрастей
Марійка готувалася до свого шістдесятиріччя. Ця цифра звучала як вирок, і вимовляти її вголос було нестерпно. Колись шістдесят вважалися межою старості, початком занепаду, а навіть за нинішніми, м’якшими мірками — це перехід у категорію «похилий». Від однієї думки про це серце стискалося.
Востаннє так гірко вона переживала через вік, коли їй виповнилося тридцять. Тоді здавалося, що молодість пішла назавжди, залишивши лише тінь колишньої свободи. Але тепер, дивлячись на своїх дорослих дітей, Марійка лише гірко посміхалася цим спогадам.
Вона зупинилася перед дзеркалом у спальні, уважно вдивляючись у своє відображення:
— Та ще й нічого, — тихо пробурчала вона, повертаючись то одним боком, то другим. — Виглядаю на сорок, почуваю себе так само. Ніщо не болить, все гнеться, тьху-тьху-тьху.
Вона підморгнула своєму віддзеркаленню, ніби кидаючи виклик часу, і пішла виконувати доручення чоловіка.
Святкувати вирішили на широку ногу: на узбережжі Туреччини, серед друзів та рідні. Марійка спершу опиралася — дата, мовляв, не для веселощів, а для роздумів про вічність. До того ж дорого, далеко, клопітно. Але її голос потонув у хорі родинного запалу. Чоловік, Тарас, якого всі звали Тарасиком, заприсягнувся, що все організує: від польоту до слайд-шоу під хіти Тома Уейтса. Монтаж доручив молодшому сину, а от фотографії — звісно ж, Марійці.
Вона влаштувалася на м’якому килимі у вітальні, з важким зітханням відкривши стару скриню. Фотографій було небагато — сліди двох еміграцій та безкінечних переїздів. Дитячі знімки майже не збереглися: коли у двадцять з чимось вона покидала рідний Львів, сентиментальності не було місця. Щось вдалося відновити через батьків, але й у них було небагато. Перший шлюб, розлучення — звідти вона забрала лише кілька карток: свої, дітей, друзів. Решта залишилася в минулому, яке так і не настало.
Тарас, на відміну від першого чоловіка, фотографа-аматора, камеру в руки брав рідко. Але за роки спільного життя знімків таки накопичилося. Потім життя закрутило: телефони ламалися, жорсткі диски застарівали, папки з файлами губилися під дивними назвами. Альбоми, які можна було гортати, торкатися, згадувати, пішли в небуття.
Перебираючи фотографії, Марійка натрапила на знімок з випускного — у тій самій сукні, що подарували бабуся з дідусем із Києва. Ось ще один — з практики у лікарні після третього курсу. А ось — бар-міцва старшого сина, його напружена усмішка та її власна гордість. І раптом — знімок, прилиплий до іншого. Вона обережно відділила його. Серце завмерло. Оксана. Поряд — Марійка у смарагдовій сукні на святі Ашур.
Вони не бачилися майже тридцять років.
Оксана врилася до їхньої групи інтернів ближче до осені, перейшовши із кардіології на терапію. Тонка, з короткою стрижкою та величезними очима, вона здавалася дівчинкою, доки не починала говорити. Тоді всі розуміли: перед ними не просто розумниця, а справжній талант. Емігрантка з Одеси, приїхала з матір’ю та чоловіком — той був її науковим керівником і старшим на добрий десяток років. Іспити склала з першого разу, та ще й так, що їй пропонували будь-яку спеціалізацію. Обрала кардіологію — престижно, поряд із чоловіком. Але через півроку нічних чергувань не витримала й перейшла на терапію.
З Марійкою вони зблизилися миттєво. А коли мати Оксани почала няньчити сина Марійки, вони й взагалі стали як сестри. Навчання добігало кінця, і подруги все частіше говорили про майбутнє.
— Може, мені в ендокринологію? — роздумувала Марійка.
— Нащо? — махала рукою Оксана. — Ще три роки гризти науку, а потім чекати пацієнтів. А терапевт — це відразу в бій, усі дороги через тебе!
У результаті Марійка залишилася на терапії, а Оксана пішла в ендокринологію. І поїхала до Варшави.
У Оксани була ідеальна родина: мати, чоловік, молодша сестра — всі її боготворили. Лише одного вона не могла добитися — дитини. Роки спроб, сльози, клініІ раптом — диво: дочка народилася якраз перед випуском, і Оксана вирішила залишитися у Варшаві, серед української діаспори.
