Двері у стареньку хрущовку в одному з київських районів Оболоні відчинилися миттєво — ніби господиня чекала гостя. На порозі стояла худа, як тінь, бабуся з гострими, всебачачими очима.
— Добридень, — ввічливо промовив молодий чоловік, ледь посміхаючись.
— І тобі здоровенькі були, сину, — кивнула старушка. — Заходь, не мерзни. З соцслужби чи звідки?
— Ні, бабусю. Я від фірми, що водоочисткою займається. Встановлюємо сучасні фільтри — з ними вода з крану стає кришталевою, як з джерела.
— Ой лишенько! — скривилася бабуся. — Значить, водяник ти, чи що? Справу маєш добру. Проходи.
Хлопець обережно витер черевики об половик і переступив поріг.
— Можна не роззуватися? — спитав він, кидаючи погляд на витертий лінолеум.
— Та звісно, не турбуйся. Донечка моя прибере. Вона ж молода, а я вже стара горобаха. Не до прибирань мені.
— Що ви, бабусю! Ви ще огрядна! Щоки аж горять! — солодко брехав хлопець. — А де кухня? Покажу вам своє «добро».
— Ой, підлещуєшся, а приємно. Я вже років десять себе в дзеркалі не бачила — дочка повішала їх так високо, що мені й маківки не розгледіти. Ходімо, покажу тобі твоє «поле чудес».
Кухня була крихітна, але затишна. Чайник блищав, на підвіконні квітчали герані, а поруч лежало блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а хлопець почав свою роботу: відкручував, закручував, наливав воду у скляночки, демонструючи, яка вона стане «чиста».
— Куплю твій фільтр, — раптом сказала старушка. — Але спершу вип’ємо чаю. Самоті не смакує, а з людиною — наче мед. Хвилинки дві.
Хлопець подумав і згодився. Бабуся спритне закип’ятила воду і заварила чай — густий, з дивовижними нотками, мов зібраний у лісі чарівними істотами.
— Родина в тебе є, сину? — спитала вона, розливаючи напій.
— Ні, самотній.
— І слава Богу. Рані ще тобі дітей. Чай смачний?
— Дуже. Де такий купуєте?
— Мені його мавки приносять на Водохреща, — усміхнулася бабуся.
Хлопець хитнув головою. Вирішив відповісти жартом:
— А ви чого так безстрашно двері відчиняєте? Зараз же всякі шахраї ходять.
— А мені чого боятися, сивенький? Я вже своє відбула. У мої роки це вже я повинна лякати, а не тремтіти. Особливо таких, як ти.
Раптом у хлопця закрутилася голова, і він почув, як з його губ виривається правда:
— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри за гривню купую, а продаю за десять. Іноди навіть воду підфарбовую, щоб ефект був. Ходжу, бабці обманюю…
Він сам здивувався своїм словам.
— Ну от і добре, — кивнула бабуся. — Чай у мене, як і казала, чарівний. Хто його вип’є — той брехати не може.
Хлопець схопився.
— Що за… що ви зробили?!
— Та нічого особливого. Ти ж сам сказав, що водяник. Тепер і справді ним станеш. Наш річковий дідусь занадто заклопотаний — тож будеш йому помічником: воду очищати, рибу годувати, за водоростями дивитися. Відслужиш десять років — може, повернеш собі людську подобу. А поки що — ласкаво прошу у стихію води.
Хлопець не встиг і скрикнути, як його тіло розчинилося — спершу у краплю, потім у легкий туман, а згодом у сріблястий струмочок, що плеснув у мідний таз.
— Ось і добре, — проговорила бабуся, виливаючи воду у раковину. — Влаштувався хлопчина. Мрії збуваються. Ось той, що лічильники міняв — тепер блискавки направляє. Стихія повітря. А ти — води. Познайомитесь.
Вона поставила чашки у мийку, тихо наспівуючи. Потім подивилася у затемнене скло шафи.
— Чому не відображаюся, чому не відображаюся… — передражнила колишнього «продавця».
— Бо я старша за всі дзеркала в цьому будинку. Років триста, як мінімум. Донька знає, тому й повісила вище — щоб нікого не лякати. Не кожна правда людям зранку потрібна. А я — живу. І лад навожу. Бо стихії безладдя не люблять.
Старушка підійшла до вікна, глянула у небо й знову усміхнулася:
— Правда має бути. Навіть якщо її доводиться заварювати у чайнику.





