24 травня. Записав у щоденнику.
Двері у стару хрущовку в одному з київських районів відчинилися майже миттєво — ніби господиня чекала на гостя. На порозі стояла худа, як тінь, бабуся років вісімдесяти, але з живими, спостережливими очима.
— Добридень, — ввічливо промовив я, ледве посміхаючись.
— І тобі здоров’я, сину, — кивнула вона. — Заходь, не стій на сквозняку. Чи то з соцслужби, чи може ще звідки?
— Ні, бабусю. Я від фірми, що водоочисткою займається. Ставимо новітні фільтри — з ними вода з-під крану стане мов із криниці. Чиста, як колись, коли можна було сміливо пити з річки.
— Ого! — старушка підняла брови. — Значить, ти водяник, що воду чистиш? Діло добре. Проходь.
Я акуратно витер черевики об потертий килимок і переступив поріг.
— Можна не роззуватися? — спитав я, поглянувши на вишкріблений лінолеум.
— Та звісно, не бійся, донечка моя прибере. Вона молода, а я вже стара баба. Не до прибирань мені.
— Що ви, бабусю! Та ви ж ще повні сил! Навіть рум’янець на щоках! — брехливо підлесливився я. — А де кухня? Хочу вам свій товар показати.
— Ой, підлещуєшся, але приємно. Я вже й не пам’ятаю, коли себе в дзеркалі бачила — донька повішала їх так високо, що мені й маківки не розгледіти. Ходімо, покажу твоє «поле чудес».
Кухня була крихітна, але затишна. Чайник блищав, на підвіконні — дві герані та блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а я взявся до справи: відкручував, закручував, наливав воду у баночки, показував фільтри й радісно розказував про різницю між «брудною» та «чистою» водою.
— Куплю твій фільтр, — раптом сказала стара. — Але спершу давай чаю поп’ємо. Самотньо пити не смачно, а з людиною — мов із медом. Хвилин п’ять, не більше.
Я подумав, але згодився. Бабуся спритно закип’ятила фільтровану воду і заварила чай — пахучий, з незвичними нотками.
— Родина в тебе є, сину? — запитала вона, розливаючи по чашках.
— Ні, неодружений.
— І слава Богу. Ще рано тобі дітей. Чай смачний?
— Дуже. Де таке берете? Я б і собі придбав.
— Мені його русалки на іменини дарують, — усміхнулася вона.
Я злегка засміявся. Вирішив пожартувати у відповідь:
— А вам чого ж добра по квартирах ходите? Нині часи такі — шахраїв як піску на березі.
— А чого мені боятися, сину? Свій вік я вже відбула. У мої роки вже сама час людей лякати, а не тремтіти. Тим більше таких, як ти.
У цю мить я відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:
— Та кому ця вода потрібна! Ці фільтри я за копійки купую, а продаю втридорога. Буває, і воду підфарбовую, щоб більше схоже було. От і ходжу по бабусях, дурня голови морочу…
Сам не зрозумів, як це вирвалося.
— Ось і добре, — кивнула стара. — Чай у мене, як казала, чарівний. Русалки збирають. Хто його вип’є — той брехати не зможе.
Я схопився на ноги.
— Що за… що ви зробили?!
— Та нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяник. Ось тепер і станеш справжнім. Наш річковий зовсім замотався — сам не встигає. Так що допомагатимеш: воду чиститимеш, рибу годуватимеш, за тиною наглядатимеш. Відслужиш десять років — може, повернеш людську подобу. А поки що — ласкаво прошу у стихію води.
Я навіть не встиг скрикнути, як став перетворюватися на краплину, потім на імлу, а потім на легку хмаринку, що миттєво зібралася в сріблястий струмочок і бризнула у мідний таз.
— Ось і добре, — сказала бабуся, виливаючи воду в раковину. — Влаштувався хлопчина. Мрії збуваються. Ось той, що лічильники змінював, тепер блискавки по небу перенаправляє. А ти — води. Познайомитесь.
Вона поклала чашки у мийку, тихенько наспівуючи. Потім глянула у темне скло серванта.
— Чому не відбиваюся, чому не відбиваюся… — передражнила колишнього «продажника».
— Бо старша за всі дзеркала в цьому домі. Років триста, як мінімум. Донечка ж знає, тому й повісила високо — щоб нікого не лякати. Не кожна правда людям зранку потрібна. А я — живу. І лад навожу. Бо стихії безладдя не терплять.
Бабуся підійшла до вікна, глянула на небо і знову усміхнулася:
— Правда повинна бути. Навіть якщо її доводиться заварювати в чайнику.
***
Сьогодні зрозумів: брехня завжди повертається. Іноді у вигляді чаю, який розв’язує язик. А іноді — у вигляді стихії, що забирає все.
