Було записано мною в щоденнику…
Оксана була на сьомому небі від щастя. Її коханий Ярослав нарешті зробив пропозицію — просто, щиро, без зайвих слів, з тим самим теплим голосом, від якого у дівчини перехопило подих. Вона, звісно, погодилась — і вже за кілька днів почалися приготування: списки гостей, примірки, обговорення меню. Все було, як у казці.
— Оксанко, гадаю, тобі пора познайомитись з моїми батьками, — одного разу сказав Ярослав. — Мама запрошує нас на вечерю в суботу.
— Давно вже треба, — усміхнулась Оксана і поцілувала його у щоку.
У суботу ввечері вони приїхали до батьків Ярослава. Оксана з хвилюванням відчинила двері дому — і застигла на місці. В кріслі сидів батько Ярослава — чоловік з суворим поглядом і зморщеними руками. Він підвів очі й… обличчя його різко змінилося. Оксана відчула, як під нею захитався підлога.
Ця людина — була ворогом її родини.
Коли Оксані було лиш одинадцять, трагедія розбила її дитинство. Батьки її найкращого друга Дмитра загинули в аварії, повертаючись із міста на мотоциклі. То був жахливий день. Мати Оксани — Наталія — ридала на ґанку, а батько, Василь, лиш мовчазно стискав кулаки. Він завжди недолюблював батька Дмитра — Богдана, свого колишнього суперника ще зі шкільних часів. Колись вони обоє кохали одну дівчину — Ганну. Вона обрала іншого, а Василь запам’ятав це на все життя.
Після смерті батьків Дмитро деякий час жив у них, але Василь був незадоволений. Він навіть відвіз хлопця до інтернату і наполіг, щоб того забрали. Тоді він сказав Наталії:
— Я не хочу, щоб моя донька товаришувала з сином цієї людини.
Він навіть заборонив хлопцю телефонувати Оксані. А за місяць родина переїхала до іншого міста.
Зв’язок обірвався.
Минуло чотирнадцять років. Оксана закінчила університет, влаштувалась у велику торгівельну компанію. Колектив був молодим, але холодним. Дівчину зустріли без особливого ентузіазму — хтось заздрив її красі, хтось вважав, що вона не втримається. Перший робочий день здався вічністю.
На четвертий день, йдучи до кабінету з документами, вона зіткнулася з чоловіком у коридорі. Їхні папери розсипались, вони одночасно нахилились — і Оксана завмерла. Серце вдарило об ребра.
— Дмитро?! — видихнула вона.
Він підвів очі. І миттєво впізнав її.
— Оксано… Боже, невже це ти?
Вони обнялись прямо в коридорі, не помічаючи здивованих поглядів колег.
Після роботи Дмитро чекав на неї біля входу. Вони пішли до кав’ярні і говорили годинами. Він розповів, що його усиновили, що він працює у цій же компанії. Оксана запросила його додому — познайомити з батьками. Мати була рада, але батько… Василь навіть не намагався приховати холод. Він різко спитав:
— Ким ти, кажеш, працюєш?
— Кур’єром, — відповів Дмитро, не кОксана зрозуміла тоді, що серце не помиляється, і навіть роки розлуки не змогли знищити те, що було справжнім.
