Щоденник.
На кухні пахло печеною картоплею з м’ясом, свічки на столі світилися теплим вогнем, а Оксана поправляла серветку, чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона старанно готувала – скоро Новий рік, і хотілося, щоб вечір був особливим. Але Тарас запізнювався – цілих дві години. Все охололо, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася до нього – адже коханий повернувся.
Вони мовчазно сіли за стіл. Оксана усміхалася в очікуванні, а Тарас беземоційно водив виделкою по тарілці. Раптом він поклав столове і, не дивлячись на неї, кинув:
— М’ясо знову жорстке. Та й взагалі… Я йду. У мене інша. І давно. Не кохаю тебе, розумієш? Можливо, ніколи і не кохав. Не знаю, навіщо ми одружилися.
Слова били, як батогом. Оксана не могла вимовити й слова, завмерла з шматком того самого м’яса в роті. Сім років шлюбу – і все перекреслено за одну вечерю.
— А як же я, Тарасе? — прошепотіла вона. — Що мені робити тепер?
— Живи. Ти молода, ще когось зустрінеш. Дітей у нас нема – отже, ніщо не тримає. А Марія, до якої я йду, чудова. Старша за мене, з донькою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, до речі, краще…
Він говорив це спокійно, ніби про плани на відпустку. Квартира, мовляв, залишається їй – він не такий вже й негідник. Машину забере – кредит його. Все чесно. Він навіть додав:
— З наступаючим, Оксанко. Нехай у новому році в тебе буде щастя.
З цими словами Тарас пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого парфюму – і тишу.
Марія… Дівчинка, яка називає його татом… Боже, як же боляче.
Оксана сіла у крісло й дивилася в одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, у якій він часто спав. Вона притулила її до обличчя й заплакала. Тихо, гірко, як плачуть, коли руйнується не просто кохання – а ціле життя.
Але ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася й прошепотіла: «Досить. Я не зламаюся».
Корпоратив вона проігнорувала – не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Галина, якій вона за нерозумінням усе розповіла. Жалость була гіршою за біль.
Мати, почувши, лише зітхнула:
— Може, повернеться? Пробач, Оксанко, буває…
— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Напевно, й не знала, що таке кохання.
— Приїжджай до нас на свята…
— Ні. Хочу бути сама. Звикати.
31 грудня Оксана купила мандарини, салати, шампанське, баночку ікри. Прикрасила вікно гірляндами, як робила щороку. І раптом згадала дитячу традицію – написати бажання на папірці.
«Хочу зустріти рідну душу і бути щасливою», — написала вона, склала листочок і поклала під подушку.
Настрій трохи покращився. Під бій курантів вона вийшла на балкон і, дивлячись у небо, з іронією промовила:
— Ну де ж ти, моя рідна душе? Не засуджуй мене за м’ясо й не йди до Марії! Просто прийди.
— А яку музику любиш? — почувся знизу чоловічий голос.
— Що? Хто це? — здивувалася Оксана.
— Андрій. Живу на поверсі нижче. Випадково почув. Вибач…
— Люблю класику. І оперу.
— Чудово. Я не сиджу за комп’ютером по вечорах, і Марії в мене нема. Я теж сам… Недавно розлучився.
— Андрію… Дуже приємно. А знаєте що? Піднімайтеся. Послухаємо музику.
— Зараз! Тільки візьму баночку варення й шампанського!
Вони зустріли Новий рік удвох. Танцювали, розмовляли, сміялися, їли мандарини. Оксана не пам’ятала, коли востаннє сміялась так щиро. Це була чарівна ніч.
А потім були побачення, ковзанка, кафе, довгі розмови. Андрій виявився простим, щирим чоловіком. Вона закохувалася з кожним днем все більше.
На розлучення Оксана прийшла у білій блузці й з усмішкою. Тарас був у шоці:
— Ти… Ти щаслива?
— Так. І вдячна тобі. За свободу. Здається, я нарешті знайшла свою душу.
І вона пішла, не озираючись. Вперше по-справжньому щаслива.
Іноді, щоб почати жити, досить просто зустріти Новий рік з відкритим серцем.





