Жодної дачи не буде!
Ярина лише вставила ключа у замок, як відчула — щось не так. Квартира не була порожньою. З кухні лунали голоси — чоловічий та жіночий, старший. Значить, свекруха навідалась у гості. Ярина скривилася. Відносини між ними були напружені: зовні ввічливі, але з постійними доганами та повчаннями. Вона не хотіла зустрічатися віч-на-віч. Вирішила вийти на вулицю, пройтись до крамниці — нехай посидить і йде.
Але, зробивши крок у коридор, вона завмерла. Розмова чоловіка з матір’ю звучала дивно. Щось у їхньому тоні змусило її насторожено прислухатися. І те, що вона почула, приголомшило її.
— Нічого, скоро Яринка погодиться на дачу, — спокійно говорив Олег.
— Головне, щоб оформили на тебе, — додала свекруха. Ярина мимоволі підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Навіть якщо не вийде — у шлюбі купимо, поділимо. А її квартира при розлученні залишиться їй — це нечесно. Ми вже два роки живемо у мене, я теж маю на щось право.
Ярину пробігла дрож. Яке розлучення?..
— Звісно, я також так вважаю. Ти ж з Мар’янкою зможеш взяти щось більше. Як у вас справи?
Яка ще Мар’янка?..
— Та нічого. Вона хоче, щоб я швидше розлучився, але я їй пояснюю — треба почекати. Ось купимо дачу — тоді й подам. Ярині скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, переконаю перевести все туди. Вона ж довірлива.
Ярина вхопилася за стіну. В вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все — від першої зустрічі до візиту в агентство, де вона хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплений дорогою додому, так і стояв у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Ярина мовчки пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. За хвилину у дверях з’явився Олег.
— Ярино? Ти вже повернулась? Що ти робиш?
— Що роблю? — її голос тремтів. — Мою квартиру захотіли? Хотіли на тебе оформити, так? Дарма! Ремонт я робила за свої — у мене всі електронні чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок скінчився.
Свекруха, почувши її тон, швидко зникла. Олег почав крутитися, брехати, заперечувати. Але було запізно.
І тоді Ярина згадала все з самого початку.
Коли їй виповнилось двадцять, батьки подарували їй однокімнатну. «Це твій захист, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Хай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалось зайвим, але тепер… Тепер кожне слово звучало як пророцтво.
З Олегом Ярина познайомилась через рік після навчання. Закохалась. Почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — «чоловік має приводити жінку до свого дому». Ярина здала свою квартиру, гроші ділила: частина на спільні витрати, частина на заощадження.
Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Олега. Матір знову хвилювалась — навіщо вкладатись у чуже? Але Ярина відмахнулась: «Я ж тут живу».
Потім настав холод. Олег став відстороненим, дратувався, затримувався. А потім, немов за командою, знову став уважним. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він м’яко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Ми потім ще купимо, а зараз потрібна дача».
Ярина вже майже погодилась. Хотіла порадувати чоловіка. Навіть сходила до ріелтора у вихідні та купила торт. Але повернулась додому — і почула все.
Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як залишити її ні з чим. Як втягнути її гроші у угоду, а потім — розлучитись.
Сліз не було. Лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Ярина зібрала речі та пішла. Батьки підтримали. Мати обійняла, нічого не казала — просто була поряд.
Ярина повернулась у свою однушку. Пройшлась кімнатою, торкнулася стін, глянула у вікно. Потім сіла на підвіконня і прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучусь. Ти — найвірніше, що в мене є. А у цьому світі вірність — на вагу золота.
Бо нікому, крім маминих слів і цих стін, вона більше не вірила.
