Незвичайна зустріч: правда, яка відкрила очі
Марічка поїхала у відрядження до Харкова. Заселилась у готель, швидко занурилась у роботу — зустрічі, перемовини, завдання. Пізно ввечері, ледве стоячи на ногах від втоми, вона написала чоловікові:
— У мене все добре. Дуже втомилась. Піду відпочивати.
Олексій відповів одразу:
— Я так само. У батьків замотався, ремонт — то вам не жарти.
Прийнявши ванну, Марічка лігла у ліжко й незабаром заснула. Але наступного ранку, вийшовши з номера, зіткнулася з людиною, яку найменше очікувала побачити.
— Олексію?! — скрикнула вона в шоці. — Що ти тут робиш?
— Сюрприз! — несміливо посміхнувся він. — Вирішив несподівано завітати…
Але договорити не встиг. Двері її номера відчинилися, і на порозі з’явився Богдан — її колега, з яким її пов’язувало набагато більше, ніж просто робота.
Марічка не вірила власним очам. Вона сама не сподівалася, що пуститься у роман, але не змогла встояти перед уважним, ввічливим Богданом. Олексій — вічно зайнятий, сухий і байдужий. Син-підлісток Данило давно віддалися. Марічка почувалася самотньою і нікому непотрібною.
А тут — молодість, цікавість, увага. Богдан був молодшим, не одружений. Його щирі компліменти, захоплений погляд піднімали її самоповагу. У відрядження вони поїхали разом, хоча чоловік і не цікавився, куди й навіщо вона їде. Сам збирався до батьків — «допомагати з ремонтом».
Того вечора вони заселилися у готель, гуляли, вечеряли, почувалися вільними. На ніч Марічка залишилася у Богдана. Чоловікові вона написала, що втомилася і лягає спати. А вранці…
…на сходах вони зіткнулися — Олексій виходив із сусіднього номера, поруч з ним була ефектна білявка років двадцяти п’яти.
— Що тут відбувається?! — скрикнули вони одночасно.
— Ти ж у батьків! — спалахнула Марічка.
— А ти — у колеги?! — заревів Олексій. — Чому він тебе називає «кохана»? Ти ночувала у нього?
— А ти? Хто ця Юля?
— Вона живе в цьому місті. Я до неї й приїхав. А тепер — збирай речі! Ми їдемо.
У цю мить Марічці прийшов від Богдана:
«Їду. Розбірки — не моє. Щастя».
З тремтячими руками вона зібрала речі. Дорога додому була катуванням. Олексій без кінця читав їй нотації:
— Не думав, що ти здатна на таке. Ти ж мати, дружина! Це підло…
— Підло? А ти? Ми обоє винні, Олексію. І якщо чесно, я не впевнена, що варто зберігати цей шлюб.
— Я не хотів розлучатися. Просто… захотілося чогось нового. Але я готовий забути все. Заради родини. Заради Данила.
Марічка мовчала. Вона розуміла: кохання нема. Якби воно було — не сталося б ні її зв’язок з Богданом, ні його з Юлею.
— Ми не любимо одне одного, — нарешті промовила вона. — Це вже не родина. Подвійна зрада — це кінець. Розійдемося мирно. Квартиру поділимо. Данило все зрозуміє.
Олексій важко зітхнув:
— Як же так… Я не очікував, що ти так легко погодишся. Думав… будеш боротися. Плакати, благати. А ти…
— Усе минуло, Олексію. Не тримаю зла. Просто ми вже не ті.
— Гаразд. Нехай квартира залишиться тобі з Данилом. Я поживу на оренді, потім куплю. Не біда.
Марічка здивувалась. Щедрість чоловіка була несподіванкою. Не те щоб він був скупим, але такий вчинок — рідкість.
— Дякую, Олексію.
Минув рік.
Марічка поверталася з роботи. Осінь, опале листя, легкий вітерець. Вона обожнювала цю пору року.
— Марічка! Привіт! — почувся знайомий голос.
— Олексію? Привіт. Що ти тут робиш?
— Був неподалік, вирішив прогулятися. Як ти? Як Данило?
— Все добре. У нього дівчина з фіолетовим волоссям… Мода, мабуть. Іноді приходять у гості. А ти як?
— Сам. Працюю, збираю на іпотеку. Часто тебе згадую… Пам’ятаєш, як ми на морі заблукали, а потім пили шампанське на пляжі?
— Пам’ятаю… Усе пам’ятаю, Олексію.
Вони довго йшли алеями. І раптом усі образи відійшли на другий план. Лише він і вона. Без претензій. Без болю.
— Марічко, я сумував… Але боявся тобі сказати. Думав, відштовхнеш.
— Я теж сумувала, Олексію. Хоча думала — ось вона, свобода. А на ділі… порожнеча.
— Підемо додому? — тихо запитав він.
— Підемо, рідний. Спробуємо все спочатку. І, може, разом няньчитимемо онуків… навіть від дівчини з фіолетовим волоссям.
Марічка засміялася й простягнула йому руку.
Почати наново… Іноді саме цього й не вистачає…
