Повернення до міста зради
Оксана помішувала борщ на кухні, коли на столі пропищав телефон. Повідомлення було від її найкращої подруги — Марічки. «Приходь у кав’ярню, треба поговорити», — сухо світилися слова. Оксана одразу спробувала передзвонити, та та не підняла трубку. Щось різнуло в грудях, але вона вирішила: треба йти. Швидко вимкнула плиту, перевдягнулась, і вже за півгодини йшла залом улюбленої кав’ярні. За кутовим столиком сиділа Марічка. А поруч — Богдан. Чоловік Оксани. Їхня поза не залишала місця для сумнівів.
— Марічко? Богдане?! — голос Оксани тремтів, як і руки.
Марічка, навіть не кліпнувши оком, сіла Богданові на коліна й нахилилася до його обличчя. Богдан спробував підвестись, але Оксана вже розвернулася й вийшла.
Ця сцена стала останньою краплею. Раніше були й підозри, і дивакуваті речі, і нічні «затримки» Богдана на роботі. Але те, що в зраді була замешана її подруга з дитинства — розбило все. І серце, і віру.
Вони з Марічкою виросли разом у тихому провінційному містечку. Марічка була сиротою — матір зникла, батька не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Оксана ж була улюбленою донькою у дружній родині. Батьки часто брали Марічку з собою — на пікніки, у кіно, на ярмарки. Та прикипіла до них, як рідна. Все дитинство — одне суцільне «ми»: ми лазили по деревах, ми грали у дочки-матері, ми разом мріяли вибратися у велике місто.
І Оксані це вдалося. Медичний інститут, весілля з Богданом — сином заможного підприємця, квартира, робота лікаркою. Марічка лишилася у містечку, продавала взуття. Але коли Оксана запропонувала подрузі переїхати, та, не роздумуючи, погодилася. Богдан навіть сам допоміг знайти їй орендне житло.
Оксана тоді не знала, що потай вони з Богданом вже спілкувалися. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Все виплило пізніше. Спочатку — дивна холодність чоловіка, потім — повідомлення від Марічки з запрошенням у кав’ярню, а далі — сцена, яку нічим не викреслиш з пам’яті.
Через місяць Богдан подала на розлучення. Марічка заселилася у їхню з Оксаною квартиру. Оксана, стиснувши зуби, повернулася у рідне місто. Влаштувалася у місцеву лікарню терапевтом, зняла кімнату. Там її і знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення — попередній завідувач йшов на пенсію.
Одного разу на обході Оксана зустріла нового пацієнта — поважного чоловіка з добрими очима. Леонід Петрович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла зрозуміти, звідки. Пізніше, під час розмови, він раптом усміхнувся:
— А ви не та сама дівчинка, яку я колись піймав, коли вона падала з дерева?
Оксана заніміла — спогад спалахнув миттєво. У дитинстві, повертаючись із школи, вона і Марічка залізли на старий в’яз. Вона зачепилася сукнем, злякалася… А потім — сильні руки підхопили її прямо з гілки. І голос: «Навіщо лізла? Небезпечно ж».
Тепер цей голос знову звучав поруч. І в ньому був спокій, який вона давно не відчувала.
За пару тижнів Леонід запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вагалася, але потім погодилася. А далі — все пішло, як за велінням долі. Вони зблизилися, почали бачитися частіше. А незабаром — одружилися.
Зараз Оксана живе з Леонідом у великому будинку за містом. У них ростуть сини-близнюки. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.
А Марічка? Вона повернулася у провінцію й живе у квартирі бабусі. Богдан швидко охолов до неї і виставив за двері. Кажуть, тепер вона працює у овочевій крамниці. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, повертається. І б’є болісно…
