Повернення в місто зради
Оксана помішувала борщ на кухні, коли на столі стрепенувся телефон. Повідомлення було від її найкращої подруги — Мар’яни. «Приходь у кав’ярню, треба поговорити», — сухо світилися слова на екрані. Оксана відразу ж спробувала подзвонити, але тая не піднімала слухавку. У грудях щось стиснуло, але вона вирішила: треба йти. Швидко вимкнула плиту, перевдягнулася — і вже за півгодини йшла по залу їхньої улюбленої кав’ярні. За крайнім столиком сиділа Мар’яна. А поруч — Олексій. Чоловік Оксани. І їхня поза не залишала місця для здогадок.
— Мар’яно? Олексію?! — голос Оксани тремтів так само, як і руки.
Мар’яна, навіть не кліпнувши, сіла Олексію на коліна й наблизилася до його обличчя. Олексій спробував підвестися, але Оксана вже розвернулася й вийшла.
Ця сцена стала останньою краплею. До неї були й підозри, і дивні речі, і нічні «затримки» Олексія на роботі. Але те, що в зраді була замешана її подруга з дитинства — розбило все. І серце, і довіру.
Вони з Мар’яною виросли разом у тихому провінційному містечку. Мар’яна була сиротою — мати зникла, батька вона ніколи не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Оксана ж була улюбленою донькою в дружній родині. Батьки часто брали Мар’яну з собою — на пікніки, в кіно, на ярмарки. Та прилипла до них, як рідна. Все дитинство — одне суцільне «ми»: ми лазили по деревах, ми грали в дочки-матері, ми разом мріяли вирватися у велике місто.
І Оксані це вдалося. Медичний університет, весілля з Олексієм — сином заможного підприємця, квартира, робота лікарем. Мар’яна залишилася в містечку, продавала взуття. Але коли Оксана запропонувала подрузі переїхати, та, не роздумуючи, погодилася. Олексій навіть сам допоміг їй знайти орендоване житло.
Оксана тоді не знала, що таємно вони з Олексієм вже спілкувалися. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Усе виплило пізніше. Спочатку — дивна відчуженість чоловіка, потім — повідомлення від Мар’яни з запрошенням у кав’ярню, а далі — сцена, яку не викреслиш із пам’яті.
Через місяць Олексій подала на розлучення. Мар’яна вселилася в їхню з Оксаною квартиру. Оксана, стиснувши зуби, поїхала до рідного міста. Влаштувалася в місцеву лікарню терапевтом, зняла кімнату. Там її й знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення — попередній завідувач йшов на пенсію.
Одного разу на обході Оксана зустріла нового пацієнта — поважного чоловіка з добрими очима. Леонід Петрович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла зрозуміти, звідки. Пізніше, під час розмови, він раптом засміявся:
— А чи не ви та дівчинка, яку я колись врятував, коли вона падала з дерева?
Оксана остолбеніла — спогад спалахнув миттєво. У дитинстві, повертаючись із школи, вони з Мар’яною залізли на старий в’яз. Вона зачепилася сукняю, злякалася… А потім — сильні руки підхопили її прямо з гілки. І голос: «Навіщо лізла? Небезпечно ж».
Тепер цей голос знову лунав поруч. І в ньому був спокій, який вона давно не відчувала.
Через пару тижнів Леонід запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вона вагалася, але потім погодилася. А далі — все пішло, як за чарівним сценарієм. Вони зблизилися, почали бачитися частіше. А незабаром — одружилися.
Зараз Оксана живе з Леонідом у великому будинку за містом. У них ростуть сини-близнюки. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.
А Мар’яна? Вона повернулася у провінцію й живе в квартирі бабусі. Олексій швидко охолов до неї й виставив за двері. Говорять, тепер вона працює в овочевому кіоску. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, повертається. І б’є по потилиці.
