Було це давно, але й досі ясно, мов сьогодні…
Марія й Олексій поїхали з сином Васильком у село — провідати матір Марії й залишити хлопчика на каникули. Дорогою купили свіжих продуктів: ковбасу, улюблений мамин торт, усе, як вона любила. Але Ганна Дмитрівна зустріла їх без радості. За столом — лиш чай, нічого більше. Холодильник наповнили, але вона майже нічого не їла. Виглядала втомленою — одразу пішла на ліжко.
На дворі крапало — сніг танув під теплим сонцем. Весна. Марія стояла біля вікна, мружилася від яскравого світла. «Як же добре!» — подумала вона, згадуючи батька, якого не стало кілька років тому. Він завжди зустрічав весну з радістю: «От і зиму пережили!» Його сміх, жарти, обійми… А мати — сувора, та жива, вміла посміхатися навіть коли бурчала. Любили вони одне одного щиро. А тепер Ганна ніби згасла. Після смерті чоловіка — немов загубилася.
Зателефонувала сестра Олена. Голос тривожний:
— Маріє, мамі зовсім погано. Каже, що втомилася жити. Ніщо її не радує — хоче до батька…
— Ми з Олексієм приїдемо у вихідні, обов’язково, — пообіцяла Марія. Та серце стиснулося. Може, краще забрати матір до себе? Вона сама не справляється…
А вдома й так клопоту повно. Старша донька Софія — з характером, свариться з батьком, заявила, що як тільки виповниться 18 — піде геть. Втомилася від «натиску». А молодший Василько — цілими днями у телефоні.
— Поїдемо до матері, і Василька візьмемо. Нехай відпочине від екрана, — запропонував Олексій.
Василько скривився:
— А що я там робитиму?!
— Відпочинеш! — різко відповіла Софія. — І ми теж…
У вихідні, з повними сумками їжі, вони вирушили в село. Мати знову вийшла назустріч, але виглядала блідо. Олексій підморгнув Марії — «удає». Але вона справді здавалася знесиленою, від їжі відмовлялася, лише чай. Коли Марія спитала, чи можна залишити Василька, Ганна махнула рукою: «Залишай».
Василько, надувшись, залишився. Бабуся пішла у кімнату й… заплакала. А потім згадала, як зустріла свого Івана. Як він, сором’язливий і ніяковий, несміливо підходив. Як сусідка їх звела… Усе це було весною. І зараз — знову весна. А його немає…
Раптом — крик. Бабуся схопилася. Василько! Прищемив палець. Стояв, сердитий і жалюгідний.
— Чого ти такий злий, Васильку? Голодний, чи що? — м’яко запитала вона.
— Від їхньої їжи у мене живіт болить… Не буду, — буркнув він. — Ти б краще зварила свою молочну локшину. Ну ту, солодку, з маслом…
У бабусі серце стиснулося. Іван теж любив цю локшину. Просив її, коли було сумно. І бабуся, постогнуючи, підвелася.
— Тільки їж зі мною, добре? Мені нудно, — додав Василько.
Так вони й зажили удвох. Марія дзвонила кожного дня. Спочатку бабуся говорила сухо. Потім почала скаржитися:
— Ніяк не привчу витирати ноги! Усе каже — живіт крутить. А я його лікую: цукерок не даю — одразу полегшує. І в хаті бруд перестав носити. Розумнішає!
Олексій сміявся:
— От і добре! Маєш тепер на кого бурчати — життя пішло!
За тиждень батьки приїхали за сином. А він — не хоче їхати! Бабуся ледве стримувала сльози.
— Ну копія Івана… І упертий, і ласкавий, і хитрун!
— Не плач, бабусю. Я скоро приїду, — серйозно пообіцяв Василько.
— Чекатиму, Васильку. У нас з тобою справ повно — і город, і ворота, і все на світі. Усе ти мені обіцяв допомогти!
— Усе зроблю, бабусю. Обіцяю!
Ганна всміхнулася крізь сльози.
— Він тепер мені дзвонитиме, тож поверніть йому телефон! — суворо сказала вона батькам.
— Оце ж ти вигадав, як їх звести! — уже вдома сміялася Марія чоловікові.
— Клин клином! Наш Василько — кого завгодно розворушить. Навіть матір з ліжка підняв. А вона вже зібралася на той світ…
Тепер у неї знову є для кого жити. Адже Василько — вилитий дід. А бабуся вміє виховувати. Ось яку дружину мені виховала! — додав Олексій.
І вони засміялися. Життя, здається, знову почало налагоджуватися…
