Викликаний дід: як онук повернув бабусі бажання жити
Оксана та Тарас поїхали з сином Івасиком у село — провідати матір Оксани та залишити хлопчика у бабуси на канікули. По дорозі закупилися продуктами: ковбаска, улюблений мамин торт — усе, як вона любить. Але Марія Петрівна зустріла їх без особливої радості. За столом — лише чай без частування. Хоча холодильник під ві́рву наповнили, вона майже нічого не торкнулася. Виглядала втомленою — одразу пішла на ліжко.
На дворі крапало — сніг танув під сонцем. Весна. Оксана стояла біля вікна й прищурилася від яскравого світла. «Як гарно!» — подумала вона, згадуючи батька, якого не стало кілька років тому. Він завжди зустрічав весну з радістю: «От і зиму пережили!» Його життєрадісність, жарти, обійми… А мама — сувора, але жива, уміла посміхатися крізь бурчання. Любили вони одне одного по-справжньому. Тепер Марія ніби згасла. Після смерті чоловіка — немов загубилася.
Подзвонила сестра Ганнисю. Голос схвильований:
— Оксано, мамі зовсім погано. Каже, що втомилася жити. Усе їй тепер не миле — хоче до батька…
— Ми з Тарасом приїдемо на вихідні, обов’язково, — пообіцяла Оксана. Але серце стиснулося. Може, і справді забрати маму до себе? Не справляється вона сама…
А вдома, до того ж, клопотів вистачає. Старша донька Соломія — з характером, конфліктує з батьком, заявила, що як тільки виповниться 18 — піде. Втомилася від «тиску». А молодший Івасик — цілими днями в телефоні.
— Поїдемо до матері, і Івасика заберемо. Нехай відпочине від екрана, — запропонував Тарас.
Івасик закатив очі:
— А що я там робитиму?!
— Відпочинеш! — різко сказала Соломія. — І ми від тебе теж…
На вихідних, із сумками, повними їжі, вони вирушили до села. Мати знову вийшла назустріч, але вигляд у неї був тьмяний. Тарас підморгнув Оксані — «прикидається». Але все ж вона виглядала виснаженою, від їжі відмовилася, лише чай. Коли Оксана запитала, чи можна залишити Івасика, Марія махнула рукою: «Залишай».
Івасик, надувши губи, залишився. Бабуся пішла у кімнату й… заплакала. А потім згадала, як зустріла свого Григорія. Як він, незграбний і сором’язливий, ніяково підходив. Як їх тітка познайомила… Усе це було весною. І зараз — теж весна. А його немає…
Раптом — крик. Бабуся схопилася. Івасик! Він прищемив палець. Стояв, злий і жалібний.
— Чому ти такий злий, Івасику? Голодний, чи що? — м’яко запитала вона.
— Від їхньої їжі в мене живіт болить… Не буду, — буркнув він. — Ти б краще зварила свою молочну локшину. Ну ту, солодку, з маслом…
У бабусі защеміло в грудях. Григорій теж любив цю локшину. Просив, коли було сумно. І бабуся, хропучи, підвелася.
— Тільки їж зі мною, добре? Мені нудно, — додав Івасик.
І так вони зажили удвох. Оксана дзвонила кожен день. Спочатку бабуся говорила сухо. Потім почала скаржитися:
— Аніяк не привчу витирати ноги! Усе каже — живіт крутить. То я його лікую: цукерок не даю — одразу все минулось. І в хату бруд перестав нести. Розумнішає!
Тарас сміявся:
— От і добре! Тепер є на кого бурчати — життя пішло!
За тиждень батьки приїхали за сином. А він — не хоче їхати! Бабуся ледь стримувала сльози.
— Ну копія Григорія… І упертий, і лагідний, і хитрун!
— Не плач, бабусечку. Я скоро приїду, — серйозно пообіцяв Івасик.
— Чекаю тебе, Івасику. У нас з тобою справ повно — і город, і ворота, і все на світі. Усе ти мені обіцяв допомогти!
— Усе зроблю, бабусечку. Обіцяю!
Марія усміхнулася крізь сльози.
— Він тепер мені дзвонитиме, тож поверніть йому телефон! — суворо сказала вона батькам.
— Оце ти придумав, як їх звести! — вже вдома засміялася Оксана чоловікові.
— Клином клин! Наш Івасик — кого завгодно розворушить. Навіть маму з ліжка підняв. А вона вже на той світ збирався…
Тепер у неї знову є для кого жити. Адже Івасик — вилитий дід. А бабуся вміє виховувати. От яку дружину мені виховала! — додав Тарас.
І вони засміялися. Життя, здається, знову почало налагоджуватися.
