Оксана готувала вечерю, накриваючи стіл для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим, затишним, аж раптом тишу порвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, ніби провісник чогось несподіваного.
— Андрію, відчини, будь ласка, хто там? — гукнула Оксана з кухні, витираючи руки об рушник.
Андрій, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й пішов до дверей. Відчинивши їх, він завмер, не вірячи власним очам.
— Тітонька Ганно? Ви звідки взялися? — здивування в його голосі було щирим. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роки.
— Добрий вечір, Андрійку. Ось, вирішила до вас завітати. Можна зайти? — Ганна усміхнулась, але в її очах мигнула тінь втоми.
— Звичайно, заходьте! — Андрій відступив, пропускаючи гостю. — А чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.
— Та так, спонтанно вийшло, — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу тяжку торбу. — Була у твоєї сестри у Львові, а тепер ось до вас, до Києва, приїхала.
Оксана, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона ледь поморщилась.
— Добривечір, Ганно Іванівно! Отакий сюрприз… Вечерятимете з нами?
— Не відмовлюся, дякую, — відповіла жінка, направляючись у ванну, щоб помити руки.
Оксана кинула на чоловіка пильний погляд, ледве стримуючи роздратування.
— Я й гадки не мав, що вона приїде, — шепотом виправдався Андрій.
— І надовго вона до нас? — Оксана скрестила руки. — Нам ще її по місту возити, годувати? Навіщо вона взагалі з’явилася?
— Заспокойся, зараз усе з’ясуємо, — Андрій знизав плечима, намагаючись не загострювати.
Повернувшись, Ганна Іванівна поставила на стіл торбу з гостинцями.
— Ось, привезла вам із села: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, мабуть, цілий статок просять. Ну, розповідайте, як живете? Як ваш син?
— Живемо, як усі, — почав Андрій. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимось. Данило в десятому класі, захопився програмуванням. Скоро з тренування повернеться. А у вас як справи?
— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Ганна. — А я от вирішила рідню відвідати. Після смерті вашої мами, Андрію, зв’язок із вами майже втратився. Ви до міста не приїжджаєте, справ багато, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як казатимуть, не в радість…
— Котлети у вас, Оксано, просто смакота, — додала вона, відкушуючи шматочок. — І квартира затишна, молодці.
— А надовго ви до нас? — обережно запитала Оксана, намагаючись приховати нетерпіння. Андрій кинув на неї дорікальний погляд.
— На пару днів, — відповіла Ганна. — Хочу ваше місто подивитись, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, із Данилом. Ти, Оксано, така гарнюня, і господиня чудова.
Оксана вимушено посміхнулась. Компліменти були приємні, але ситуація все одно бентежила.
— Спати вам, мабуть, на кухні доведеться, на розкладці, — сказала вона. — У нас лише дві кімнати: в одній ми з Андрієм, в іншій — син.
— Та я невибаглива, де покладете, там і ляжу, — махнула рукою гостя. — Дякую за вечерю, усе було дуже смачно.
У цю мить у квартиру влетів Данило, запітнілий, з рюкзаком на плечі.
— Сину, це бабуся Ганна, сестра твоєї бабусі Марії, — представив Андрій. — Ти її, мабуть, не пам’ятаєш, маленький був, коли ми до неї їздили.
— Добривечір, — Данило уважно подивився на гостю. — Ви справді схожі на бабусю Марію…
— Приємно познайомитися, Даниле, — усміхнулась Ганна. — Чула, ти програмуванням захоплюєшся?
— Так, — оживився хлопець. — Тільки комп’ютер у мене старий, гальмує. Пишу програми, але все повільно працює.
— Молодець, продовжуй у тому ж дусі. Програмісти зараз на вагу золота, — підбадьорила вона.
— А ви ким працювали? — зацікавився Данило.
— Я лікарем була, потім викладала в медінституті. А потім вийшла заміж, переїхала в село. Там і осіла. Допомагати людям — це велика справа, Данило.
— Круто, — кивнув хлопець, вражений.
— Ну, давайте постеремо вам, відпочивайте, — запропонував Андрій. — Завтра у мене вихідний, можу показати вам місто.
— Дякую, Андрію, буду рада, — відповіла Ганна, і її голос задрВечір наступного дня вони провели разом за чаєм, обговорюючи майбутнє та ділячись спогадами, і навіть Оксана почала відчувати себе частиною цієї несподівано теплої родинної історії.
