Ось та сама історія, адаптована під українську культуру:
У Дніпрі живе молода пара — Марійка та Олесь. Вони одружилися відразу після університету, і їхнє кохання було настільки сильним, що здавалося — увесь світ створений саме для них. Батьки, бачачи їхнє щастя, допомогли купити двокімнатну квартиру у самому серці міста.
Одну з кімнат вони з любов’ю облаштували під дитячу. Придбали дві маленькі ліжечка, уявляючи, як їхній майбутній малюк сладко спатиме в одній із них. Вони навіть вибрали ім’я для первістка — Максим. Чомусь Марійка та Олесь були певні, що першою буде хлопчик. На всяк випадок, ім’я для дівчинки теж приготували — Оленка. Але всім знайомим вони з захватом розповідали лише про Максима, ніби дівчинка була чимось далеким і малоймовірним.
Дізнавшись про це, бабуся Марійки, Ганна, суворо їй дорікнула:
— Марійко, дитинко, не можна так! Ім’я заздалегідь давати — погана прикмета! Ім’я лише народженій дитині дають!
— Бабусю, ну годі тобі вірити у всі ці казки! — відмахнулася Марійка, сміючись.
Але минуло три роки, а дитяча кімната стояла порожня, ніби зачарована. Марійка не могла завагітніти. Ліки, лікарі, нескінченні аналізи — ніщо не допомагало. Надія танула, як весняний сніг, залишаючи за собою лише холод і порожнечу.
Ганна, бачачи страждання онуки, запропонувала їй сходити до знахарки, тітки Параски. Марійка не вірила в таке, але розпач підштовхнув її погодитися. «А раптом?» — промайнуло в голові.
Тітка Параска, вислухавши її, подивилася на Марійку глибокими, майже зачарованими очима і сказала:
— Ви з чоловіком мріяли про сина, ім’я йому дали — Максим. Але ім’я народилося раніше дитини. Хтось забрав його. І тепер і ви, і той, хто носить це ім’я, нещасливі. Зробіть цю дитину щасливою — і щастя прийде до вас.
Марійка слухала, і серце їй стискалося. Чомусь слова старої звучали правдою.
— Тітко Параско, що ж робити? — голос дівчини тремтів.
— Сама зрозумієш, — загадково відповіла знахарка. — Зрозумієш — і щастя осіне в вашому домі.
Минув ще рік. Дітей все не було. Марійка вже майже забула про слова знахарки, але іскра надії теплилася в її серці. Олесь теж не втрачав віри, хоча в його очах дедалі частіше з’являлася тінь смутку.
Одного разу Марійка опинилася в іншому кінці міста. Вона йшла повз старий ляльковий театр, коли під’їхав автобус з написом «Дитячий будинок». З нього почали виходити малюки, років по три-чотири, що весело щебетали, немов зграйка горобчиків. Марійка зупинилася, заворожена їхнім сміхом. Раптом почувся голос виховательки:
— Макси-и-ме!
Маленький хлопчик, женучись за злетілою кепкою, вибіг на дорогу. Марійка, яка стояла найближче, кинулася до нього, схопила за руку і притиснула до себе, відчуваючи, як серце шалено билося.
— Максиме! — видихнула вона, сама не розуміючи, чому назвала його на ім’я.
— Мамо, — тихо промовив малюк, обнімаючи її за шию тоненькими рученятами.
До них підбігла вихователька:
— Велике вам дякую!
Вона намагалася забрати хлопчика, але той ухопився за Марійку і не хотів відпускати.
— Максиме, підемо дивитися виставу! — ніжно сказала Марійка, досі тремтячи від пережитого.
— Чому він назвав мене мамою? — запитала вона у виховательки, не в змозі відвести погляд від великих дитячих очей.
— Вони так називають усіх, хто їм подобається, — відповіла жінка і раптом додала: — У вас своїх дітей немає?
— Немає, — голос Марійки задрижав, сльози наближалися. — Ми з чоловіком так мріємо…
Вихователька подивилася на неї тепло.
— Максим — чудовий хлопчик. Приходьте до нас у гості.
Ввечері Марійка зустріла Олеся з заплаканими очима.
— Що трапилося, серденько? — він обійняв її.
— Сьогодні біля театру був автобус із дитячого будинку, — почала вона, стримуючи сльози. — Один хлопчик вибіг на дорогу за кепкою. Я встигла його схопити. Він обійняв мене і назвав мамою. І його звати… Максим.
Марійка розплакалася, сховавши обличчя в плече чоловіка.
— Олесю, давай заберемо його до нас. Він буде нашим сином.
Олесь задумався, але через мить його обличчя осяяла усмішка.
— Скільки йому років? — запитав він.
— Три або чотири. Він такий світлий, такий добрий. Усе в мені перевернулося, коли я його обняла.
— Гаразд, заспокойся, — Олесь погладив її по голові. — Завтра поїдемо до дитячого будинку, усе дізнаємось.
Наступного дня, взявши іграшки та солодощі, Марійка та Олесь вирушили до дитячого будинку. Директорка, Наталка Володимирівна, зустріла їх привітно. Вона вже знала про вчорашній випадок.
— Ласкаво просимо! Заходьте, — сказаВони увійшли до кімнати, де Максим уже чекав на них, і в цю мить усі троє відчули, що нарешті знайшли одне одного.
