Смажена істина: як одна тріска перевернула родину
Тарас повернувся додому з роботи, стомлений, але задоволений. Із кухні доносився приємний запах. Він зазирнув туди, потер руки:
— Ммм, як смачно пахне! Що готуєш, Марічко?
— Вирішила запекти рибу, — спокійно відповіла дружина.
Та перш, ніж він встиг запитати, які спеції вона додала, із глибини квартири почулися дивні звуки. Тарас насторожився:
— Це знову сусіди шумлять?
— Ні, не сусіди. У дальній кімнаті очікує сюрприз, — із загадковою посмішкою промовила Марія.
— Який ще сюрприз? — здивувався він.
— Піди й подивись сам.
Тарас поволі пройшов коридором, обережно відчинив двері — і завмер. У кріслі, немов нічого не сталося, сиділа його мати — Ніна Іванівна.
Раніше вона з’явилася біля дверей без попередження. Марія, подумавши, що це доставка, одразу відкрила.
— Ніно Іванівно, вітаю. Чому не попередили? Раптом нас не було б вдома…
— Тарас працює, а ти вдома. Я сама дійду, ще не каліка. Де моя кімната?
— Заходьте поки сюди, потім вирішимо.
— У вас три кімнати, а ти не можеш відразу визначити? І як це він не знав?
— Він сам не був у курсі. Ви йому не казали?
— А навіщо? Я не в гості. Я тепер поживу у вас.
Марія стрималася, хоча відчувала, як внутрі все стискається. Їй треба було закінчити роботу, і вона попросила свекруху трохи почекати. Та з єхидством оглянулася, кинувши напослідок:
— У холодильнику пусто…
— Зараз доставка привезе.
Коли кур’єр приніс пакети, Марія швидко приготувала простий обід: нарізала сир, ковбасу, хліб, заварила чай.
— Може, хочете каші, сирники?
— Не турбуйся. Якщо що, сама приготую.
Марія кивнула і пішла. За півгодини, коли роботу було здано, вона повернулася на кухню і почула, що свекруха «оприходувала» сусідню з ванною кімнату — ту саму, де Тарас проводив ночі за комп’ютером. Вона встигла заявити:
— Бардак, бруд, посуд. Він хоча б сам прибирає?
— Він працює, тут відпочиває.
— Працює? Іграшки в нього тут. Ти вдома сидиш, продукти по інтернету замовляєш. А він, бідолашний, і вдень, і вночі мусить тягнути лямку.
Марія мовчки стримувалася. Забагато гіркоти накопичилося, але зараз був не час. Вона згадала нещодавню розмову з матір’ю, коли скаржилася на чоловіка та його захоплення:
— Ну хоча б не гуляє. Грає тихо, — тішила мати.
— А коли діти будуть?
— Не награвся у дитинстві…
І справді. Усі гроші, які мати дала на квартиру, Тарас витратив на дорогу техніку. Дитяча мрія, сказав він тоді. Та все ж квартиру оформили на Марію, завдяки внеску її батьків.
Після обіду Ніна Іванівна заснула у своїй «новій» кімнаті. Тарас встиг повернутися з роботи, почув хропіння й здивувався:
— Це що, сусіди?
— Ні, твоя мати. Заходь, поговори.
Мати прокинулася якраз вчасно. Без вітань, одразу:
— Я тепер на пенсії. Збираюся подорожувати, а між поїздками жити у вас. Квартиру збираюся продати, гроші ж тобі віддала. Значить, і в мене тут є метри.
— Мам, ти серйозно? Ми цю кімнату хотіли під дитячу. Марія буде проти.
— Тоді повертай мені гроші. Усе по справедливості.
— Я й так щомісяця тобі переказую. У нас родина.
— Родина? Марія вдома сидить. Ти працюєш один. Несіть документи. Сподіваюся, все оформлено як треба?
Марія мовчки пішла, повернулася з папкою.
— Ось документи. Квартира записана на мене. Гроші вклали мої батьки.
— А мої?
— Витрачено. На твоєму улюбленому синові. На його «дитинство».
Тарас підвівся, провинувато подивився:
— Пробач, мам. Але тоді я так мріяв про це. А тепер — награвся. Більше не хочу.
— Отак! — спалахнула Марія. — А якщо не припиниш — подаю на розлучення. І поїдеш до мами, до своїх іграшок.
— Марічко, не треба! Я все продам. Обіцяю. Ходімо вечеряти. Сьогодні — без комп’ютера.
За вечерею свекруха мовчала, насупившись.
— Я, значить, тут ніхто? А розраховувала жити як господиня.
— Ви — мати мого чоловіка. Але у нас — своя родина. І я не збираюся робити все за вашим наказом.
— Тарасе, ти під каблуком!
— Краще під каблуком у коханої дружини, ніж під маминим контролем. Ти все життя вирішувала за мене. А тепер годі. Я виріс.
Ніна мовчки підвелася, взяла сумку:
— Викличте мені таксі. Я поїду. А ти ще згадаєш про мене…
Тарас мовчки провів матТарас мовчки провів матір до машини, а повернувшись, глянув на Марію і зітхнув: «Ну що, тепер у нас справді починається спільне життя».
