Коли я народила Олену, мені було двадцять. Ще дитина сама. Наївна, але безмежно закохана в її батька. Він пішов від нас, коли доньці не виповнилося й року. Просто зібрав речі і зник. Сказав, що не готовий, що життя попереду. Я залишилася сама, без підтримки, без рідних — мама померла рано, а тато кинув нас ще маленькими.
Я працювала на двох роботах, жила в комуналці, а Олена часто хворіла. Я возила її по лікарям, стояла в чергах, інколи засинала в поліклініці на лавочці. У мене не було часу на себе. Я жила лише нею. Купити собі щось — означало не купити Олені ліки. Піти на побачення — значило залишити її з кимось, а я нікому не вірила.
Олена росла розумненькою. У школі вчилася на відмінно. Я витягала гроші на репетиторів, курси, гуртки. Ридала вночі, коли в неї щось не виходило. Раділа сильніше за неї, коли вона вступила на бюджет у медуніверситет.
А потім — все змінилося.
На другому курсі в неї з’явився хлопець — Ігор. На десять років старший, розлучений, з дитиною. Я була в шоці.
— Олено, ти впевнена? Він тобі не пара.
— Не лізь у моє життя! Я вже доросла! — відрізала вона тоді.
І з кожним місяцем вона віддалялася все далі. Ігор став для неї ідеалом. Він завжди мав «винних»: колишня дружина — божевільна, робота — несправедлива, люди — лицемірні. А я — зла мати, яка все життя її пригнічувала. Так він їй і навіював.
Я намагалася мовчати. Але одного дня не витримала:
— Він тобою користується. Давить на тебе. Це не любов.
— Ти просто заздриш! У тебе ніколи не було такого чоловіка, ось і злишся!
Мені було дуже боляче.
Через рік вона повідомила: вони одружуються. І вона переїжджає до нього.
Я допомогла зібрати речі, купила нову ковдру, посуд. А коли ми прощалися, Олена навіть не обняла мене.
— Не роби вигляд, що тобі важко. Ти ж завжди хотіла, щоб я пішла, — прошепотіла вона.
І пішла.
Після весілля я бачила її рідко. Дзвонила перша. Писала. Але її відповіді ставали все коротшими. Потім вона заблокувала мій номер.
Я дізналася від подруги, що Ігор остаточно налаштував її проти мене — сказав, що я отруйна, токсична, і що через мене вона не вміє жити.
Минуло два роки. Я випадково побачила її в супермаркеті. Вона була з чоловіком. Виглядала втомленою, з опущеними очима, напруженою.
— Оленко, донечко… — я зробила крок уперед.
— Не підходь до мене, — прошепотіла вона. — Ти більше не моя мама.
І пішла.
Я стояла між рядами з крупЯ дивилася їй у слід, стискаючи пакет у руках, і зрозуміла, що в серці вже немає сліз, лише пустка, яку нічим не заповнити.
