Давним-давно, у старенькій хаті під вишневим деревом, Марія Семенівна готувалась до свята. З ранку стругала огірки, варила борщ, пекла в печі курку з чорносливом, мила кришталеву вазу для квітів. Двічі збігала до крамниці — повернулась з медовим коржиком та повними торбами, натрапила біля воріт на сусідку.
— Що таке, Марічко, гостей чекаєш? — здивовано запитала Галя Іванівна, стара подруга, що віку свого доживала на лавці під калиною.
— Та як же! Оленка приїде, дочка моя рідна! — промовила Марія Семенівна з блиском в очах і, підпершись рукою у бік, потягла покупки до хати.
— Ех… — буркнула Галя, залишаючись на лавці. — Усе тремтить над цією Олею. А та й дзвонити забуває… От лихо!
Подруга давно воркотіла, що Марія занадто пестує дорослу доньку. Та місяцями не давала знати про себе, а мати щодня виглядала у віконце.
— Маріє, та годі тобі. Серце собі зводиш. Тепер старики — усім завада. Треба було їй давно правду казати, а не медові коржики носити.
Але для Марії Семенівни це було не просто. Серце — не двері, щоб зачиняти. Оля — єдина, заради кого вона вставала з ліжка, хоч і розуміла, що любові у відповідь — все менше і менше.
Коли Олена нарешті подзвонила і сухо сказала: «Заїду ввечері», — серце в старушки закалатало, як у дзвона. Вона метушилась по хаті, перестилала постіль, додавала ще одну страву… Аж ось — стук у двері.
На порозі стояла її донька: висока, струнка, холодна, у темних окулярах і з маленьким песиком на повідці.
— Привіт, мамо, — сказала Оля, навіть не посміхнувшись.
— Привіт, доню! Заходь, вмийся, я вже все приготувала!
Марія Семенівна кинулась до печі, брязкаючи мисками, поспішно розкладаючи страви. Оля мовчки пройшла за нею, оглядаючись з байдужим виразом.
— Сідай, голубко, тут вареники, сало, медівник — твій улюблений!
— Мам, я лиш на хвилину. Переїжджаю в інше місто. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тому, мабуть, ще років п’ять не побачимось. А це — Міла. Її мій колишній подарував, не знаю навіщо. Везти її з собою незручно. А ти все одно сама, нехай живуть у тебе. Їй півтора роки. Не хвилюйся, вона тиха.
Марія Семенівна завмерла. Медівник, вареники, чиста постіль, молоко, варення — усе це раптом здалося непотрібним. Вона дивилась на доньку, яка навіть окулярів не зняла.
— Гаразд… — прошепотіла вона.
— Дякую, мамо. Люблю тебе. — Оля чхнула їй у щоку, подала повідець і зникла за дверима.
За кілька хвилин Марія Семенівна стояла у сінях із песиком на руках. Вона ніколи не любила звірят. Зі своїм хворим хребтом, малою пенсією та вічною втомою — що тепер робити з собакою?
— Підемо, Мілочко, до Галі… Може, візьме тебе…
Та ледві сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Маріє? Мені ще й собаки твоєї не вистачало! Диван роздер— Ну годі тобі, Галю, візьми її, будь людяною, — прошепотіла Марія Семенівна, але сусідка лише хлопнула дверима, залишивши їх удвох під дощем.
