Людмила Павлівна метушилася на кухні зранку: кроїла салати, варила борщ, ставила в духовку курку з часничком, витирала кришталеву вазу під квіти. Двічі збігала до крамниці — повернулася з тортом і повними пакетами, натрапила на сусідку біля під’їзду.
— Ти що, свято святкуєш, Людко? — здивовано запитала Олена Степанівна, стара подруга, що не злазила з лавочки.
— А як же, звісно, свято! Даринка приїде, моя донечка! — з сяючими очима відповіла Людмила Павлівна й, піднатужившись, потягнула пакети нагору сходами.
— Ну-ну… — буркнула Олена, залишаючись на лавці. — Усе трясеться над цією своєю Даринкою. А та навіть подзвонити матері не може… Тьху!
Подруга давно ворчала, що Людмила надто вже ніжно ставиться до дорослої доньки. Та не дзвонила тижнями, а матір щодня виглядала у вікно.
— Людо, ну серйозно. Ти ж собі нерви псуєш. Нині старики — усім завада. Треба було давно її на місце поставити, а не бігати з тортами.
Але для Людмили Павлівни це було не просто. Серце — не вимикач. Даринка — єдина, заради кого вона вранці вставала з ліжка, хоч і розуміла, що любові у відповідь — все менше й менше.
Коли Дарина все ж подзвонила й сухо сказала: «Буду увечері», — серце в старушки застукало, як молот. Вона метушилася по хаті, перестилала постіль, готувала ще одну страву… І ось — дзвінок у двері.
На порозі стояла її доросла донька: висока, худа, холодна, у чорних окулярах і з маленьким песиком на повідку.
— Привіт, мамо, — сказала Дарина, без усмішки.
— Привіт, доню! Заходь, умыйся, я вже все накрила!
Людмила Павлівна кинулася на кухню, дзеленькаючи посудом, метушливо розставляючи страви. Дарина мовчки пройшла за нею, оглядаючись із байдужим виразом.
— Сідай, котлетки, салатик, торт ось — твій улюблений!
— Мам, я всього на хвилину. Я переїжджаю до іншого міста. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тож ми не побачимось, мабуть, років п’ять. А це — Ніка. Її колишній мені подарував, не знаю навіщо. Мені її везти незручно. А ти все одно сама, хай живе у тебе. Їй півтора роки. Не переживай, вона не шумна.
Людмила Павлівна завмерла. Торт, котлети, свіжа постіль, молоко, варення — усе це раптом стало непотрібним. Вона дивилася на свою доньку, яка навіть окулярів не зняла.
— Гаразд… — витиснула вона.
— Дякую, мам. Люблю тебе. — Дарина чмокнула її у щоку, простягнула повідець і зникла за дверима.
Через кілька хвилин Людмила Павлівна стояла у коридорі з песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, мізерною пенсією та вічною втомою — що їй тепер із собакою робити?
— Підемо, Ніко, до Олени Степанівни… Може, вона візьме тебе…
Та ледві сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Людко? Мені ще тільки пса твого не вистачало! Меблі позаляпує, бліх наносить!
— Яка вона бліхаста… Даринина ж, вона брезглива… Будь ласка, Лено, у тебе хоч у селі досвід із тваринами був…
— А в тебе — розум! Я ж тебе попереджала: не треба до неї липнути. А тепер що? Отримала «подаруночок». Віддай кудись — і все.
Песик мовчав, лише дивився на старушку темними очима. В них було все: і переляк, і покірність, і… знайомий біль.
— Ми з тобою, схоже, однакові, — прошепотіла Людмила Павлівна. — Теж нікому не потрібні.
— Роби як знаєш, — буркнула Олена Степанівна. — Тільки без мене.
З того дня почалися важкі дні. Ніка вимагала вигулу по п’ять разів на день. Спина боліла, ноги не слухалися. Але собака ніби розуміла — терпіла, не вила, не гавкала. У дощ — сиділа біля порога. У спеку — лежала тихо під ліжком. З часом Людмила Павлівна почала відчувати себе… не такою самотньою.
Навіть коли Олена перестала з нею спілкуватися. Так, дружбі кінець, зате в хаті з’явилася душа.
Минув рік. Останній рік життя Людмили Павлівни. Серце не витримало. Сусіди знайшли її на кухні, а песик увесь цей час не відходив від дверей, не їв, не гавкав.
Через тиждень у хату зайшла Дарина. Без попередження.
— Фу, яка сморід… — з огидою промовила вона. Ніка почала гавкати.
— Тихо! Тебе вже ніхто не чекає. Доведеться забрати тебе. Продам хату — ти мені тут не потрібна.
На кладовищі Дарина підійшла до свіжої могили.
— Дякую за хату і за гроші. І Ніку твою тут залишу.
Кинувши повідець, вона пішла.
Песик підбіг до могилки, обнюхав траву й ліг поруч. Він знав — тут його дім.
Минуло два дні. Ніка не пішла. Не їла. Не вставала.
На третій день з’явилася Олена Степанівна. З букетом.
— Ось ти де, малийВона схилилася над собакою, погладила її по голові й тихо сказала: “Ну що, Ніко, ідемо додому, мабуть, тепер я твоя нова господиня.”
