— Олю, можна тебе на хвилинку? — зідхнув Андрій, коли дружина в сотый раз за вечір метушилась між кухнею, столом та вітальнею, чарівничаючи над салатами та закусками до приходу його гостей.
— Авжеж, Андрію, що трапилося? — повернулася вона, витираючи руки об фартух.
— От знову — «Андрію»… Я ж просив, не спотворюй мову, це жахливо звучить. А твої «о» да «е»… Ну, серйозно, аж вухо гризе. Ти ж у селі виросла, там, може, так і кажуть, але тут — ні.
— Та я й не заперечую, звідки я. У нас так прийнято. Хтось «цокає», хтось «дзекає», а ви тут навпаки «акаєте» на кожному слові. А чим «Андрійко» гірше за «Оленку»?
— Ти не розумієш. Я не хочу, щоб ти сьогодні сиділа з нами. Буде ділова зустріч, мої друзі — серйозні люди. Ти, вибач, але ти не того рівня…
Оля завмерла. Всередині стало холодно.
— І в чому я «не того рівня»? Манікюр не той? Занадто проста для розмов про стартапи та доходи? Та твої Тетяна з Наталею, навіть Віра з Марією — не фінансові аналітики. Ми за окремим столом сміємося з мемів і хвалимося фото дітей. У чому проблема?
— Та ти не зрозумієш. Вони з нормальних родин. А ти… — Андрій завагався. — Мені ніяково перед хлопцями.
— Ніяково, кажеш? Коли я за тобою по лікарнях їздила, було зручно? Коли з села поверталися з багажником варення від моїх батьків — теж зручно? А коли гостей зустрічати — я тепер «неформат»? — зірвала фартух і пішла у спальню.
— Оленко, ну почекай, не спалахуй… — почав він, але двері вже грюкнули.
Він не знав, що Оля почула кожне його слово. Коли він вийшов, вона сіла на ліжко, закрила обличчя руками. Гнів і розчавлення стиснули горло. Скільки разів її попереджали — мовляв, сільська дівчина — не пара столичному кар’єристу… Але вона вірила. В їхнє кохання. В його доброту. І ось досі жодного разу він не дав їй приводу сумніватися.
Познайомилися вони на останньому курсі. Оля вчилася на бібліотекаря, Андрій — на економіста. Він був тихим, замкнутим, трохи незграбним. Дівчата за спиною звали його «заучкою», сміялися. Але Олі його стало шкода — вона не любила, коли людей судять просто так.
Потім, у бібліотеці, вони кілька разів зустрічалися. Він заїкався, нервував, а вона спокійно підказала: «Видихни, вдихни і скажи повільно». З того все й почалося. Потім — побачення, довгі розмови, підтримка. Він розквітнув поруч із нею. Через кілька років — весілля, яке схвалили навіть найбільш скептичні родичі.
І ось тепер — таке?
— Значить, поки ти був нікому не потрібен — я була важливою, а як став «персоною» — я перетворилася на тягар? — гірко подумала вона і дістала валізу.
Подзвонила сестрі, коротко розказала ситуацію. Та одразу запропонувала пожити у них. Чоловік сестри й племінники були раді.
— Що робитимеш? — запитала сестра.
— Повернуся до батьків. Там у бібліотеці якраз вакансія звільнилася. Зніму маленьку квартиру. А речі перевезу пізніше. Головне — піти.
Задзвонив телефон. На екрані — Андрій.
— Де ти загубилася?! Гості через дві години, а вдома — ні вечері, ні господині!
— Любий, якщо я занадто проста, щоб сидіти з твоїми «елітними», то й обіди вам має готувати хтось більш витончений. Тож рахуй на себе. Я пішла.
— Олю, ти з глузду з’їхала?!
— Ні. Я йду з ТВОЄГО життя. Завтра подаю на розлучення.
Вона відмовила дзвінок і, не гаючи часу, зайшла у соцмережі. Написала короткий, але щирий пост про те, як за один вечір можна перетворитися з улюбленої дружини на «ганьбу родини».
Першими відреагували дружини та дівчата його друзів. Усі стали на її бік. А далі почалося. Навіть самі друзі почали писати: «Отакої. Не чекав такого від Андрія». Він же надіслав зле повідомлення: «Через тебе я посварився з людьми».
Невже він думав, що його слова нікого не зачеплять? Що дружини його друзів, які самі з таких самих сіл, не побачать себе в цих «простеньких»?
— Ти спеціально? Хотіла мені життя зіпсувати?
— Ти сам його собі зіпсував, коли почав говорити, що я не гідна сидіти з тобою. Коли перестав поважати. Погано ти мене знав, Андрію.
— Та кому ти така потрібна?
— А нащо тоді у судді час на примирення випрошував?
Він мовчки відвернувся.
— Просто прикро, що через дрібниці ти зруйнувала сім’ю.
— Якщо ти називаєш «дрібницями» приниження — значить, ти або тиран, або дурень. А з такими мені не по дорозі.
Оля йшла до сестри. Батько вже обіцяв допомогти з квартирою. Робота буде. А кохання… кохання ще трапиться. Головне — тепер знати, що вдячність і повага — не менш важливі, ніж почуття.
