Тоді я їй і кажу: «Якби в тебе хоч краплина сумління була — помила б посуду хоч раз на життя». А син мене ще й звинуватив — ніби то я його родину руйную.
Мені ледве виповнилося двадцять два, коли чоловік нас покинув. На руках — дворічний синко. Олесь. Йому, мабуть, наші клопоти були нав’язкі — треба було працювати, гроші заробляти, думати не лише про себе. А йому — байдуже: гулянки, легке життя, дівчата молодші. І пішов. Просто одного дня не повернувся. Нехай там який він був — все одно удвох якось легше. А тоді все впало на мої плечі.
Олесь пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, повертаюся ледь жива. Але в хаті завжди був лад, їжа на столі, дитина — чиста, сита, у випрасуваному. Так мене виховали. Тодішні люди були зовсім інші.
Не заперечу, Олеся я зіпсувала. У двадцять сім він навіть цибулю нарізати не вмів. Усе робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай теже дружина піклується. Я вже нарешті про себе подбаю. Може, знайду додаткову роботу, а може, просто відпочину після усіх цих років. Та не тут-то було.
Олесь заявляє: «Мамо, ми з Софійкою трохи поживемо в тебе, поки не вирішимо». Що ж, пустила. Думаю — молоді, хай собі. Софійка буде готувати, прибирати, як то жінці належить. Я потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.
Софійка виявилася… м’яко кажучи, не господарка. Не прибирає, не миє, не прасує — ні своїх речей, ні Олесевих. Навіть ложки за собою не покладе. Три місяці жила, як у гуртожитку — хіба що чергування біля печі не вводила. Готувала на трьох, за всіми прибирала, виносила сміття. А вони? Софійка цілими днями у телефоні або з подружками гуляє. Олесь на роботі, а вона — нічого не робить.
Повертаюся з роботи — а в хаті хаос. У мийці грязні тарілки, на столі крихти, на підлозі волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть омлету не знайдеш. Усе на мені: зайти до крамниці, купити, зварити, потім ще й усі сліди за ними прибрати.
І так тижнями. Одного разу Софійка зайшла на кухню, коли я посуд мила, і спокійно поставила біля мийки стару тарілку — з засохлими шматочками, з мушками. Видно, не один день у неї під ліжком лежала. Я не втрималася.
Кажу: «Софійко, якщо в тебе є хоч капля совісті — помий за собою. Хоч раз. Я не прислуга. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла. Що в цьому важкого — взяти тарілку та вимити?»
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони зняли хату та виїхали. Навіть не попрощалися. А Олесь потім мені й каже: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти прискіпуєшся». Я?! Я, що їх годувала, прибирала, терпіла їхнє ледарство місяцями?
Тепер я в їхні справи не втручаюся. У моїй хаті чисто та тихо. Дбаю лише про себе. Яке ж це щастя — прийти додому й не бачити на плиті засохлої каші. Сьогоднішня молодь не знає, що таке праця. Усе на блюдечку. А поваги — жодної.
