Таємниці на очах
Одного похмурого вечора, розбираючи старі речі в батьківському домі, Марійка натрапила на розмову, що перевернула її життя. Вона сиділа у своїй кімнаті, коли з кухні донесся тривожний голос матері:
— Марійко, може, повернетеся до нього? Ну що ти, справді, все кинула та втекла?
— Мамо, я ж казала — це тимчасово, — втомлено відповіла донька. — Жильці незабаром виїдуть із дідової квартири у Львові, я туди переїду. Не хочу вам заважати.
— Та як же заважати? — голос матері здригнувся. — Жили ви з Олегом, усе було добре. Не пив, не гуляв. Ще чого тобі треба? Навчіться підлаштовуватися один до одного, не перший рік разом!
Марійка гірко посміхнулася, дивлячись у вікно, за яким моросив дощ. Вона відчувала, як усередині наростає буря. Як пояснити матері, що її шлюб нагадував життя під прицілом чужих очей?
— Мамо, ти не знаєш, як я жила ці роки, — почала вона, і голос задрижав від стриманих емоцій. — Ти завішуєш штори на ніч? А у спальні ви з татом удвох чи з юрбою сусідів? А коли хочеться чогось особистого — про це знає увесь під’їзд? Ні? А в нас саме так! Я ніби живу в акваріумі, де кожен мій крок, кожен подих — на виду. Не здивуюся, якщо весь район знає, якого кольору моя білизна чи… — вона завагалася, — чим ми з Олегом займалися вночі. І ти вважаєш, що це нормально?
Мати мовчала, вражена. Донька продовжила, не в силах зупинитися:
— А знаєш, хто розповідає про це всьому району? Мій чоловік! Той самий, від якого я пішла і до якого не повернуся. Він не вміє тримати язик за зубами! Я благаю: «Олеже, це лише між нами», а через годину всі в курсі. Він дивиться невинно й каже: «Та я ж по секрету, що тут такого?» — Марійка стиснула кулаки. — Востаннє він влаштував сцену, кричав, що так звик, що його мама не зі зла, просто переживає. А нащо, скажи, його мамі знати, в який день ми плануємо зачати дитину?!
Мати скрикнула, прикривши рот рукою.
— Так, мамо, саме так! — Марійка майже кричала. — Дзвонить мені його мати й питає, як усе пройшло, турбується, мовляв, про онуків. Навіть до знахарок ходила, трави мені підкладала через Олега, щоб у чай додавав! Це була остання крапля. Я не можу так жити! Іду вулицею, а люди посміхаються, ніби знають, що ми робили вчора. У мене вже параноя! Його мати дзвонить і турботливо питає, чи стояла я на голові після… ну, ти зрозуміла. Більше немає сил!
Вона замовкла, важко дихаючи. Мати дивилася на неї з жахом.
— А сюрприз? — Марійка продовжила тихіше. — Зробити сюрприз неможливо. Він усе розтре! Подарує мені щось, а я вже місяць знаю від сусідки, що він збирається купити. Хороший він, так, не п’є, не курить, працьовитий. Але цей його язик… Я не можу, мамо.
Батько, зазвичай мовчазний, раптом встряв у розмову:
— Годі, мати, чіплятися до дівчини! — його голос був твердим. — Сказала, не може — значить, не може. Хто її підтримає, як не ми? Живи, доцю, скільки треба.
Він подивився на доньку, пом’якшивши тон:
— Знав я таких, як твій Олег. У нас у бригаді був один, прозвали Балакун. Жодної таємниці йому не довіряли — усе рознести. Казав, що вся його родина така, від батька перейшла. Може, і брехав. Але жити з таким — мука.
Марійка подякувала батькові поглядом і пішла до своєї кімнати. Вона любила свій затишний дім, де все було облаштовано з теплотою. Але жити з Олегом, чия балакучість руйнувала будь-які кордони особистого, було неможливо.
У двері постучали. Мати увійшла, нервово тереблячи фартух.
— Марійко, ти справді подала на розлучення?
— Мамо, дай мені подумати, — зітхнула донька. — Але, скоріше за все, так. Він не зміниться.
— А раптом справді виправиться? — з надією запитала мати.
— Не виправиться, — різко відповіла Марійка. — Думаєш, мені легко?
Мати пішла, а донька лягла на ліжко й дала волю сльозам. Вона не очікувала, що її шлюб із Олегом — таким привабливим, надійним на перший погляд — закінчиться так. Ще до весілля були тривожні сигнали: якось вони ночували на дачі, а потім усі сусідки почали вітатися, посміхатися, називати ласкавими іменами. А свекруха якось обмовилася, що нинішні дівчата «гульвіси», а Марійка — «чиста, хороша». Через роки, у розпалі сварки, свекруха кинула, що знала про її невинність ще до весілля.
— Ти розповів своїй матері?! — тоді кричала Марійка.
— Та що тут такого? Вона ж тішилася! — відповів Олег, не розуміючи її люті.
Це був переломний момент.
Минуло три місяці. Марійка переїхала до іншого району Львова, подалі від минулого. Вона не очікувала зустріти тут Олега.
— Привіт, Марій, — він стояв біля її п— Привіт, — він стояв біля її під’їзду, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
