Ось трохи переписана історія в українському варіанті, зі своїми деталями та душею:
Я довго не видержу… Але ти прийшов.
Ігор курив вже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив у пальцях недопалок і наполегливо дивився у вікно на четвертому поверсі. Туди, де жила Олеся.
— Навіщо я сюди приперся, а? — пробурчав він і з досадою шпурнув окурка у бік переповненої урни.
Як завжди — не влучив. Відітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до смітника, зібрав усі чотири недопалки й затовкав їх глибше. Потім повернувся на лавку, посидів, подумав, хотів дістати останню цигарку — та передумав. Зберегти… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволіктися, озирнувся навколо. Побачив котів. Чотирьох. Вони сиділи біля будинку, витягнувши шиї й дивлячись на той самий четвертий поверх.
«Олеся б їх усіх уже до себе забрала», — усміхнувся він. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледве живих кішок — лікувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила тварин… може, навіть більше, ніж людей. І часом Ігорю було боляче. Не за себе. За людство. Хоча за тридцять років він і сам зрозумів — деяких людей справді важко любити. Особливо себе.
Згадувати, як він вчинив із Олесею, було важко. Він пішов тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе мати дітей — і зник. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Все це здавалося важливішим за кохання. Чи так воно й було. Тоді він був упевнений, що робить правильно. Що так краще для них обоє. А тепер… тепер він розумів, що просто злякався.
Він заплющив очі. Глибоко вдихнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після всього.
Він згадав її повідомлення: «Пробач мене за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Ні слова про хворобу. Лише це.
Раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.
— Дядьку, вибачте, не підкажете, котра година? Телефон сів.
— Без десяти п’ять, — відповів Ігор.
— А ви, випадково, не Олексій? Я тут маю зустрітися з одним хлопцем…
— Ні. Ігор.
— Ага… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, оглядаючись.
Ігор підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Поволі пішов до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Ігор? Заходьте. Олеся Григорівна казала, що ви можете прийти.
— А ви хто?
— Настя. Я сусідка. Допомагаю їй. Ну, я вже йду, якщо щось — у неї є мій номер.
Настя зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Олесею починали життя. І тут же воно розсипалося. Чи був це дім чи лише точка відліку? Він не знав.
— Ігоре, чого застряг? — почув він її голос із кімнати. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Олесю, — голос трусився.
— Привіт… Впізнала тебе з порогу. Більше ніхто вже й не прийде.
— Зовсім нікого?
— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона помахала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б подивлюся на тебе.
Вона спробувала припіднятися — та одразу здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Хоча гаразд… Допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — усміхнулася Олеся. — Так краще.
— Ти… ти що, серйозно хвора?
— Ні, Ігоре. Я не хвора. Я вмираю. Просто… вмираю.
Він завмер. Вона говорила спокійно. Буденно. Ніби обговорювала дощ.
— Я не розумію… Ти ж не писала про це…
— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було дня, щоб я тебе не згадала.
Вона говорила швидко, ніби боялася не встигнути. Він слухав, і всередині в ньому розпадалося на шматки.
— Я хотіла попросити вибачення… За те, що не змогла дати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б обрала тебе. Знову.
Ігор ледве стримував сльози. Спробував посміхнутися — не вийшло.
— Це я маю просити прощення… за все.
— Ні, ти вчинив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.
Він підвівся. Взяв із тумби медичні папери. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хімія, неефективність…
— Олесю, але ж можна зробити операцію… Є шанси…
— Малі. А жити… я вже не хочу. Без тебе — не хочу.
І тоді вінІ тоді він обняв її міцніше, немов хотів зупинити час, і прошепотів: “Ти не помреш, бо я більше не відпущу”.
