Багато часу в мене не лишилось… Але ти прийшов.
Тарас курив уже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив між пальцями недопалок і вперто дивився у вікно третього поверху. Там, де жила Оксана.
— Ну й навіщо я сюди приперся? — проворчав він і з досадою шпурнув окурка у бік переповненої урни.
Як завжди — не влучив. Зітхнувши, неохоче підвівся, підійшов до смітника, зібрав усі чотири недопалки й засунув їх найглибше. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав, хотів уже дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволіктися, почав озиратися. Погляд його впав на котів. Аж чотири. Вони сиділи біля будинку, витягнувши шиї й дивлячись на те саме вікно третього поверху.
«Оксана б їх усіх уже забрала додому», — усміхнувся Тарас. Він її знав. Скільки разів вона приносила з вулиці ледве живих кішок — виліковувала, годувала, розтоплювала лід у їхніх очах. Любила вона тварин… можливо, навіть більше, ніж людей. І часом Тарасові було соромно. Не за себе. За людство. Хоча за тридцять років він і сам зрозумів — деяких людей дійсно любити ні за що. У тому числі й себе.
Згадувати, як він вчинив тоді з Оксаною, було важко. Він кинув її саме тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе мати дітей — і втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Все це здавалося важливішим за кохання. Тоді він був впевнений, що робить правильно. Що так буде краще для них обох. А зараз… зараз він розумів, що повівся як боягуз.
Він закрив очі. Вдихнув. Відкрив. Коти сиділи на місці. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після всього.
Він згадував її повідомлення: «Пробач мені за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.
І тут до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцять.
— Вибачте, не підкажете, котра година? А то телефон сів.
— Без десяти п’ять, — відповів Тарас.
— Ви випадково не Василь? Я тут мала зустрітися з одним хлопцем…
— Ні. Тарас.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.
Тарас підвівся. «Якщо вже приїхав — треба зайти.» Повільно підійшов до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Тарас? Заходьте. Оксана Миколаївна казала, що ви можете прийти.
— А ви хто?
— Наталка. Я сусідка. Допомагаю їй. Ну все, я вже йду, якщо що — у неї є мій номер.
Наталка зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цій хаті вони з Оксаною починали жити разом. І тут же все закінчилося. Був це дім чи просто точка відліку? Він не знав.
— Тарас, ти чого там застряг? — почув він голос Оксани з кімнати. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Оксан, — голос тремтів.
— Привіт… Впізнала тебе з порогу. Більше ніхто вже й не прийде.
— Взагалі нікого?
— Взагалі. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б погляну на тебе.
Вона спробувала підвестися — і відразу здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Хоча… допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — усміхнулась Оксана. — Так краще.
— Ти… ти що, серйозно хвора?
— Ні, Тарасе. Я не хвора. Я помираю. Просто… помираю.
Він завмер. Вона говорила спокВони мовчали довго, дивлячись у вікно, де сонце ховалося за дахами Києва, і в цій тиші було більше слів, ніж у всіх їхніх розмовах за останні роки.
