Василь палив уже четверту сигарету поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив у пальцях кінець цигарки й уперто дивився у вікно четвертого поверху. Там, де мешкала Оксана.
— Що я тут забрів, а? — пробурмотив він і з роздратуванням кинув недопалок у бік переповненої урни.
Як завжди — не влучив. Зітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до урни, зібрав усі чотири недопалки й засунув їх у самий низ смітника. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав, хотів уже дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволіктися, почав розглядати оточення. Погляд його впав на котів. Чотири. Сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого четвертого поверху.
«Оксана б їх уже давно забрала додому», — усміхнувся Василь. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледве живих кішок — виліковувала, годувала, розтоплювала лід у їхніх очах. Любила тварин… може, навіть більше, ніж людей. І часом Василеві було боляче. Не за себе. За людство. Хоча, через тридцять років, він і сам зрозумів — деяких людей справді варто не любити. Включно із собою.
Згадувати, як він вчинив із Оксаною, було важко. Він покинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе народити, — і втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Усе це було важливіше за кохання. Або здавалося таким. Тоді він був певен, що робить правильно. Що так буде краще для них обох. А тепер… тепер він усвідомлював, що повівся як боягуз.
Він закрив очі. Вдихнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — чи підніматися до неї. Після стількох років. Після всього.
Він згадував її повідомлення: «Пробач мені за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.
І раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.
— Пане, вибачте, не підкажете, котра година? Телефон сів.
— Без десяти пята, — відповів Василь.
— Ви випадково не Дмитро? Я маю тут зустріти одного хлопця…
— Ні. Василь.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.
Василь підвівся. «Раз прийшов — треба зайти». Повільно попрямував до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Василь? Заходьте. Оксана Миколаївна казала, що ви можете прийти.
— А ви хто?
— Наталка. Я сусідка. Допомагаю їй. Усе, я вже йду, якщо щось — у неї є мій номер.
Наталка зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Оксаною починали життя. І тут же воно розпалося. Чи був це будинок, чи лише відправна точка? Він не знав.
— Василю, що ти там застряг? — почув він голос Оксани зі спальні. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Оксанко, — голос тремтів.
— Привіт… Впізнала тебе з порогу. Більше ніхто вже й не прийде.
— Зовсім нікого не залишилося?
— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б подивлюся на тебе.
Вона спробувала підвестись — і відразу здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Та ні, допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — сказала Оксана з усмішкою. — Так краще.
— Ти… Ти що, серйозно хвора?
— Ні, Василю. Я не хвора. Я вмираю. Просто… вмираю.
Він занімів. Вона говорила спокійно. Буденно. Ніби обговорювала погоду.
— Я не розумію… Ти ж не писала про це…
— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було дня, щоб я тебе не згадала.
Вона говорила швидко, наче боялася не встигнути. Він слухав, і всередині в ньому все переламувалося.
— Я хотіла попросити в тебе пробачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б обрала тебе. Знову.
Василь ледве стримував сльози. Спробував посміхнутися — не вийшло.
— Це я маю просити пробачення… За все.
— Ні, ти вчинив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.
Він підвівся. Узяв із тумбочки медичні папери. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хіміотерапія, марність…
— Оксанко, але ж можна зробити операцію… Є шанси…
— Малі. А жити… я вже не хочу. Без тебе — не хочу.
І тоді він зрозумів. Зрозумів, що все цей час вІ він обійняв її, відчуваючи, як їхні серця знову б’ються разом.
