Спочатку крем, потім все інше
Ми з Максимом знайомі вже п’ятнадцять років. Але по-справжньому зблизились лише пару років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розсипався з гучними скандалами та хлопанням дверима. У мене — тихіше, але теж не без емоцій. Горілку не пили, не жаліли себе — просто крутили педалі набережними, мчали лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер в обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а жага до свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватись, не пояснюватись, не тягнути за собою валізу чужих очікувань.
Обидва різко схудли. Від живота, який колись скромно нависав над ременем, не лишилося й сліду. Свобода — вона ще й від зайвих кілограмів лікує. І ось одного теплого липневого вечора їдемо ми з Максом через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, закидає голову і реве на весь сквер:
— Свобоооода!
Собаки пенсіонерок завили в істериці. А він — сміється. Такий щасливий, що аж заздриш.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, стрункі, ніким не обтяжені. Але одного разу я завітав до Макса. Привіз новенький велосипед — хвалився, хотів похизуватись. Я помацав раму, покрутив кермо, вимазав руки в мастилі та пішов у ванну митись. І от, поки мив долоні, мій погляд упів у рожеву баночку. Маленьку, жіночу, з золотистою кришечкою. Крем.
— Макс! — скрикнув я. — Ти чого? Кремом мажешся?!
Він засміявся, як людина, яку ось-осот спіймають на гарячому.
— Та це Настінка. Залишила, щоб не таскати туди-сюди.
— Настінка? А це ще хто?
— Ну… Я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А дарма.
Виявилось, місяць тому він познайомився з дівчиною. Настя, юристка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, ночує. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалось.
— Що почалось?
— Ти не здогадуєшся? Це як у фільмі «Чужий». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він виростає і з’їдає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.
Макс відмахнувся. Але я-то знав, про що говорю. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вторгаються з криком і валізами. Вони ставлять баночку. Потім щіточку. Потім подушку. Вони чекають, доки ти розслабишся. А потім… потім ти вже не помічаєш, як ванна повна рожевого, балкон — коробок, а серце — тривогою.
Незабаром Макс запросив мене в гості. Знайомитись. Настя виявилась на диво приємною. З сережками-гвоздиками, акуратною зачіскою та посмішкою, в яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов у ванну. Там вже були рожева щіточка і крем для рук. А сережки мирно лежали у мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Максу проїхатись нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав витягти його з дому особисто. Він вийшов у халаті, сонний.
— Макс, ну ти б хоча б подзвонив.
З кімнати голос Насті:
— Максимко, хто там?
Він:
— Сашко… насос… завітав…
Я пішов умитись — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, бритвений крем і лосьон зібрались у кутку. Все інше — баночки, пляшечки, тюбики, аромати. І на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.
Я пішов мовчки.
Через пару тижнів він покликав мене на допомогу — збирали шафу. Викидали старе, переставляли меблі. Настя командувала:
— Так, це на сміття. Ні, і це теж! Книги — сюди!
Макс щось мляво намагався сказати — вона переступала через його спроби, як через розкидані шкарпетки.
— Слухай, а тобі велосипед не потрібен? — спитала вона мене. — А то він у нас місце займає на балконі.
Тоді я остаточно все зрозумів. Максова свобода загинула. Її більше не було. Спочатку — баночка крему. Потім — увесь дім. Потім — балкон. Потім — серце.
Чоловіки! Якщо ви ціните свою незалежність — не пускайте жінок у свій простір. Ані на міліметр. Усе починається з «невинного» крему. І закінчується тим, що ви самі не пам’ятаєте, хто ви, звідки і чому у вашій шафі висить халат з мереживом.
Минув рік. Ми з Максом листувались рідко. Я катався наодинці. Було самотньо. Але в мене лишалося головне — свобода.
А потім я зустрів Маринку. Все пішло за класикою. Вона мила, добра, нічого не вимагає. Лише раз, скромно, майже шепотом:
— Можна я залишу в тебе крем? Щоб не таскати?
І я не сказав «ні». Бо був закоханий.
Тепер усе. Вірус запущено.
І я відчуваю — моє падіння близько.
Пробачте мене, браття.
Прощавайте.
