Ранок був мертвенно-тихим. Під’їзд, як завжди, дихав застояним повітрям — сумішшю котячого корму, старого пластику та чогось липко-солодкого, ніби це була залежала шкірка мандарина чи дешеві духи. Соломія притулила чоло до холодної дверної рами й завмерла, прислухаючись, як у сусідній квартирі знову грюкнули двері на балкон. Вже третій раз за тиждень. Різкий, нервовий звук — не просто від протягу. Він був наче викрик, немов відлуння чужої сварки, ніби стіна між їхніми життями стала занадто тонкою.
Соломія шмигнула носом. Не від холоду — від хронічної втоми. Натягнула сірі, давно зношені кросівки — свої «універсальні обладунки». У них вона була майже непомітною, але зібраною. Цільною. Хоч усередині все давно розлізлося.
Сусід із четвертого поверху, той самий із вусами кольору цегляного пилу та незмінним синім спортивним костюмом, промайнув повз, ніби тінь. Колись він зупинив її у під’їзді фразою: «Нудно ж, самій, мабуть?» І з тих пір його голос різав наживо — як іржавий цвях, застромлений під ніготь.
Автобус, як завжди, запізнився. Всередині пахло промоклими куртками, пивом і кислою безвиходдю. Соломія вчепилася у поручень так, що пальці побіліли, і дивилася у каламутне скло. Відбиток — бліде обличчя, син під оком, сіре пальто, що зісковзнуло з одного плеча. Ніби все в ній — не на своєму місці. Мати б сказала: «Ти як тінь». Тільки мати не знає, як це — жити, коли дні не закінчуються, а просто зливаються в одну в’язку сіру масу, і в ній не розгледіти ні кінця, ні початку.
В офісі було пусто. Майже всі пішли на дистанційку. Залишилися лише такі, як вона — кому вдома гірше, ніж у цьому мертвому коридорі. Тут, принаймні, не чути докорів, не б’ються тарілки об стіну, не свердлять поглядом. Тут — безпечно. Холодно. Пусто. Але безпечно.
О першій вона вийшла у двір бізнес-центру. Курити вона не курила. Просто стояла. Повз пройшов охоронець, зробив вигляд, що не помітив — як завжди. У кишені задзвенів телефон. Мати.
— Мам, я на роботі.
— Ти знову сама. Може, вийдеш кудись? Пройдися хоч трохи.
— У мене справи.
— Соломійко, ну це ж не життя. Ти просто існуєш. У тридцять два…
— Бувай, мам.
Відключила. Без злості. Просто не було сил більше виправдовуватися.
На зворотному шляху зайшла до магазину. Купила м’який сир, булочки, м’ятний чай. На касі — літній чоловік. Посміхнувся і мовчки пропустив її вперед.
— Дякую, — сказала вона. І сама здивувалася — наскільки легко, спокійно це прозвучало.
Вдома вже було темно, хоч ще не вечір. Соломія ввімкнула не люстру, а стару гірлянду — ту саму, що колись розвісили на Новий рік. Тоді, тієї зими, все здавалося іншим. Простим. Веселим. Теплим. Вони сміялися, їли підгорілі грінки, слухали музику з телефона. А тепер — вона одна.
Сіла просто на підлогу. Схилилася на стіну. Холодильник клацнув, ніби підтверджуючи, що будинок ще живий. Вона не злякалася. Просто зітхнула. Тепер звуки — не вороги. Вони — свідки.
Вона взяла телефон. Відкрила папку із записами. «Голос». П’ятнадцять файлів. Він казав: «Я з тобою, ти в мене одна», «У нас все вийде», «Ти особлива». А останній запис… — уривки, крик, лайка, глухий удар — двері? кулак? серце?
Соломія натиснула «видалити». І рука не здригнулася.
Вона підвелася. Відкрила вікно. Простягнулася до повітря — брудного, осіннього, справжнього. На балконі знову грюкнули двері. Вона усміхнулася.
— Нехай, — прошепотіла. — Нехай грВона зробила перший крок у свій новий день, і навіть осіннє небо здалося їй трохи світлішим.
